У радянські часи Великдень якщо й відзначали, то по-домашньому, не на державному рівні. І якщо грали у футбол, то жодними спеціальними світлими, і тим більше - християнськими тонами ці матчі не були забарвлені. Сьогодні, в один із найкращих днів року, Terrikon.com згадує один із найпам'ятніших великодніх матчів в історії "Шахтаря", що відбувся 1983 року...

Тоді Великдень припадав на 8 травня. І саме на цей день футбольна влада призначила фінальний матч Кубка СРСР. А він вийшов суто українським - лише втретє за всю історію турніру. Зустрілися в ньому Шахтар і Металіст, чиї шляхи в Кубку раніше ніколи не перетиналися.

Для Металіста це був перший фінал взагалі. Для Шахтаря - вже шостий, до того ж у його складі грали і люди, які знали смак тріумфу, виграли трофей у 1980. Це давало "гірникам" статус фаворита. Плюс, команда тоді була в прекрасному стані. Справи в чемпіонаті у неї йшли чудово, після 8 турів вона ділила першість із Чорноморцем і Торпедо. І хоча шлях до кубкового фіналу вийшов не таким блискучим (півфінал на своєму полі виграли у Зеніта тільки по пенальті), все-таки більшість перед матчем віддавала перевагу саме донеччанам.

Але Металіст теж був хороший. Так сталося, що через тиждень після фіналу суперники зустрілися ще раз - у Харкові, в рамках чемпіонату країни. І господарі взяли гору 1:0 за вельми переконливої гри. Та й у турнірній таблиці за підсумками сезону команди стояли поруч (Шахтар на 9-му місці, Металіст - на 11-му, з різницею всього в 3 очки). Коротше, рівень їхній був порівнянним.

І в "великодньому" фіналі 8 травня боротьба точилася теж з обопільними шансами.

Розпочинався він зовсім не миролюбно: суперники нервували, прикриваючи свій піднесений стан брутальністю, пристрасті вмить розгорілися, гравці з обох боків охоче йшли в стик. Звіти про матч містять висловлювання про те, що арбітр Валерій Бутенко (один із найкращих у Союзі) "вчасно погасив пристрасті, показавши картку півзахиснику "гірників" Ігорю Юрченку". Так чи інакше, але початкове напруження судді збити вдалося - пішла гра більш ввічлива, але все одно запекла, з щільною боротьбою. Краще виглядав у ній Шахтар: активно пресуючи суперників у середині поля, донеччани геть зруйнували їхні командні дії, в результаті, за весь перший тайм ті створили єдину реальну небезпеку: Валентину Єлінскасу довелося добряче потрудитися, щоб відбити прямий удар зі штрафного.

У Шахтаря виходило краще, головні загрози походили від тих, кого й бачили лідерами в тому складі, - Михайла Соколовського та Віктора Грачова. Саме Грачов на 23-й хвилині організував вирішальний, єдиний гол: на фланзі звільнився від опікунів, зробив передачу в центр штрафного, де м'яч підправив у ворота Сергій Ященко...

Чим? Тут є різні версії. Практично всі харківські вболівальники стверджували і стверджують, що рукою. Суддя вирішив, що головою. У цьому дусі висловлювався і сам Ященко: "Грачов прострілив, я намагався завершити, але м'яч спершу влучив у захисника Металіста Віктора Сусла і від його ноги відскочив мені в голову, а потім - у сітку". До слова, гол цей, за статусом - головний у кар'єрі, Ященко ніколи надто високо не цінував - бо все вийшло випадково, без його особливої заслуги.

Але ця претензія харківських уболівальників - не єдина. І тоді, і зараз поширена думка, що матч Металіст просто "злив". Один із головних знавців харківського футболу Євген Каменецький пише: "Наставник Металіста Є. Ф. Лемешко навмисне і якось аж надто демонстративно замінив у перерві найяскравіших та найактивніших у першому таймі гравців, наче наочно показуючи, що долю того фіналу було вирішено ... ще задовго до виходу команд на поле і далеко не на футбольному полі".

Євген Лемешко на цю тему говорити не любив, але коли його в одному з інтерв'ю приперли до стінки, сказав вельми двозначно: "Це було давно і мені б не хотілося кидати тінь на тих гравців, які тоді під моїм керівництвом грали. Скажу так: вихід у фінал - теж для Харкова досягнення чимале. Тому засуджувати когось недоречно".

Правди в цій суперечці ніхто вже точно не знайде - але важко зрозуміти, хто міг у 80-ті роки так пролобіювати інтереси Шахтаря на найвищому рівні, щоб перед ним настільки "прогнулися". Все-таки команда вже не мала потужних покровителів, якими були свого часу Олександр Засядько чи Володимир Дегтярьов. Тому закриємо тему, поки не пізно...

На полі Шахтар виглядав сильнішим і спокійнішим до останніх хвилин, дозволивши Металісту створити за весь другий тайм ще хіба що кілька небезпечних моментів біля своїх воріт. Найреальніший шанс мав молодий (згодом - зоряний) форвард харків'ян Юрій Тарасов, але, отримавши м'яч перед порожніми воротами, забарився - і захисник Олександр Сопко встиг заблокувати удар. "Свідки договорняка" і тут можуть побачити доказ своєї правоти (мовляв, тому й забарився, що не хотів забивати). Сперечатися знову-таки не станемо.

Загалом, так чи інакше, але Шахтар довів матч до перемоги. І вчетверте відвіз Кубок СРСР у Донецьк.

Це був чудовий святковий день, який не гріх було відзначити, як слід. З цього приводу є навіть легенда, що, відсвяткувавши в одному з московських ресторанів, Шахтар поїхав... забувши на радощах там трофей, який потім спішно наздоганяв команду. Якщо це і правда, то весела і зі щасливим кінцем - знов-таки, абсолютно у великодньому дусі.