Photo by thenews2.com - Deposithotos

Новий формат чемпіонату світу у багатьох вболівальників, які ностальгують за минулим, викликає, скажімо так, неприйняття. Вони з тугою згадують часи, які вважають "старими славними", — і чемпіонати, в яких взагалі не було аутсайдерів. Але чи все так однозначно? Terrikon.com розбирається...

Якщо поглянути на склад чемпіонатів світу з 1930 по 1970 рік, то там дійсно практично немає явних аутсайдерів. Представники Азії та Африки, траплялося, взагалі були відсутні. Їх не бачимо в 1950, 1958, 1962 роках. У підсумку, звичайно, турніри виходили більш рейтинговими і, напевно, більш якісними (хоча одне й інше не завжди пов’язане безпосередньо). Але представництво всіх континентів — ключова ідея, закладена в проєкт його ініціатором Жюлем Рiме. І тому, починаючи з 1970 року, у турнірі неухильно беруть участь команди з усіх куточків світу.

Втім, коли до фінального турніру виходили 16 команд, Азії та Африці виділялося лише по одному місцю — і ці команди не надто впливали на загальний хід подій, розчиняючись у загальній масі учасників і майже не потрапляючи в поле зору провідної спортивної преси. Хоча іноді вони могли й здивувати. Наприклад, у 1978 році Туніс не програв (0:0) самій ФРН — чинному чемпіону світу.

Вплив африканців та азіатів посилився з 1982 року, коли вони отримали більшу представленість у зв’язку зі збільшенням кількості учасників до 24. Відразу почалися всілякі екзотичні цікавинки. У 1982 році Алжир переміг ФРН, а Камерун взагалі не програв жодного матчу (щоправда, жодного й не виграв). У 1990 році Камерун гучно вийшов до чвертьфіналу. У 1994 році весь світ вразила Нігерія — і лише через непорозуміння вибула в 1/8 фіналу. Африканці та азіати (у меншій мірі) піднімалися з колін і вносили у звичне уявлення про чемпіонати світу нові мотиви.

У 1998 році формат знову розширили — до 32 учасників. І ось тут-то й почалися скарги прихильників старих традицій. На їхню думку, з’явилося занадто багато "сміттєвих матчів", у яких зустрічалися нікому не цікаві суперники. Ну, наприклад, ПАР — Саудівська Аравія. Ямайка — Японія. Коста-Ріка — Китай. Ангола — Іран. Або, скажімо, Парагвай — Тринідад і Тобаго. Ну чи можна уявити, щоб у святая святих — а саме так завжди сприймалася фінальна частина чемпіонатів світу — потрапляло таке, як Тринідад і Тобаго?

А оскільки таких матчів у будь-якому фінальному турнірі тепер можна було знайти кілька, то, звісно, пішла мова про девальвацію чемпіонатів світу. При цьому, однак, до фіналу жодна з "дивних" команд не потрапляла. До півфіналів — так, бувало. Туди добиралися й Корея, й Марокко. Але титул, як і раніше, розігрували представники великих футбольних націй. А отже, розмови про девальвацію турніру слід було визнавати суто умоглядними. Тобто — старечим бурчанням. Ну, або не старечим — бо нерідко про падіння рівня бурчали й ті, хто зі старими часами знайомий лише через Ютуб.

Ну, і остаточно всіх їх добив Джанні Інфантіно - цей живчик, який чудово знає, звідки течуть гроші. Продавлений ним формат із 48 учасниками ще ширше розчинив двері для «другорядних» континентів. І на мундіаль хлинули ті, хто раніше бачив чемпіонат світу лише по телевізору. Йорданія, Узбекистан, Кюрасао, Кабо-Верде... «Дивних матчів» стало не просто більше - без них тепер рідко минає ігровий день. І це остаточно віддалило чемпіонат світу від того жорсткого, конкурентного, захопливого турніру, яким він був за часів форматів із 16 та 24 командами.

Погано це чи добре — кожен вирішує сам відповідно до власних уявлень про прекрасне. Але факт залишається фактом: мундіаль перейшов в іншу якість. Раніше це була сувора битва найсильніших. Тепер — яскравий театр для найспритніших. Це зовсім різні жанри, та й сама гра вже багато в чому інша. Розбуди зараз якогось очевидця часів Леонідаса чи Ференца Пушкаша, посади його перед трансляцією матчу — він і половини того, що відбувається, не зрозуміє: усі ці VAR, заплановані паузи на водопій, комп’ютерні лінії офсайду, нескінченний компенсований час...

І це не катастрофа чи деградація, а нова норма та природна еволюція, подобається вам це чи ні. А отже, все, що нам залишається, — це адаптуватися до змін. Або просто не дивитися початкову фазу чемпіонату — лише з плей-оф, коли більш-менш відсіються небажані домішки.

І справді, так і виходить. Нинішній чемпіонат світу, по суті, — це два шоу в одному: спочатку — веселий театр із барвистими історіями успіху, на кшталт подвигу воротаря Кюрасао, американських страждань Ірану чи безсилля Кріштіану перед нездоланною обороною ДР Конго. Це по-своєму дуже цікаво, і кожен день дарує нам яскраві враження в подібному дусі. Але це — не той турнір, у якому розігруються високі місця.

А ось далі, у плей-оф, розпочнеться зовсім інший жанр, несхожий на перший, як вестерн — на костюмовану комедію. І ставитися до нього ми будемо зовсім інакше. Але при цьому треба розуміти: обидва шоу складають одне ціле, вони нерозривні й взаємозалежні. І це — та нова реальність чемпіонатів світу, з якою нам доведеться жити. Поки не придумають чогось іншого.