Цього тижня позачерговий конгрес УАФ обере нового голову асоціації – і буде дуже дивно, якщо ним не стане Андрій Шевченко. Втім, у будь-якому разі УАФ отримає нового главу – шостого за рахунком. Terrikon.com згадує всіх попередніх...

Віктор Банніков (1991 - 1996)

Видатний воротар останніми роками радянської епохи вже був функціонером, працював у профспілкових спортивних структурах та Спорткомітеті УРСР. Навесні 1991 року, коли напіврозпад Союзу вже був очевидний, Банніков продавив у Федерації футболу СРСР створення окремої республіканської федерації з широкими повноваженнями - але під ще неминучим контролем Москви. У грудні 1991 року, коли Україна стала незалежною, відбулося остаточне відділення. Так з'явилася ФФУ, яка вже нікому не підкорялася, окрім УЄФА та ФІФА (з головами цих організацій, до речі, Банніков заздалегідь погодив відділення та подальші українські перспективи).

За нього пройшли перші чемпіонати країни, народилася збірна і більш-менш викристалізувалася система національного футболу. Банніков був досить досвідченим апаратником – але без власного владного чи фінансового ресурсу. Тому, зрештою, його й відсунули убік, замінивши людиною, яка втілювала політичну владу.

Валерій Пустовойтенко (1996 - 2000)

До футболу ця людина мала таке саме відношення, як і будь-який інший уболівальник України. Але політика сказала своє слово. У 1996 він вважався міністром Кабінету міністрів (існувала така посада), представляючи, як і глава держави Леонід Кучма, 'дніпропетровський клан' - і здавався зручною людиною для контролю футбольної сфери. Кучма тоді скрізь розставляв своїх людей – Пустовойтенко став черговим. Цікаво, що про те, що є думка зробити його головою ФФУ, йому повідомив чомусь голова СБУ Володимир Радченко. Так вирішувалися питання.

Незабаром Пустовойтенко став прем'єр-міністром, і йому стало зовсім не до футбольних справ. Першим віце-президентом ФФУ залишався Банніков, він займався рутинною роботою, справи йшли самі собою. До того ж, з'явилася ПФЛ, яка зайнялася чемпіонатом України – там головою став Григорій Суркіс, власник Динамо, яке безроздільно володарювало у національному клубному футболі. І всіх усе влаштовувало. Ну, майже всіх...

Григорій Суркіс (2000 - 2012)

Довге правління Григорія Суркіса у ФФУ почалося також політично - після перемоги на своїх других виборах Леонід Кучма прагнув винагородити тих, хто його морально підтримав. Суркіс виявився дуже вмілим політиком, підтримував теплі відносини з керівниками міжнародних футбольних організацій, зрештою, і сам увійшов до їхніх керуючих структур. До кінця свого перебування на посаді він настільки зродився з ФФУ, що здавалося, він у ній назавжди.

За нього Україна отримала Євро. За нього Україна вийшла на чемпіонат свiту. За нього в українських школах стали проводити уроки футболу. Але, зрештою, політика його і з'їла. Він пережив одну зміну президентів, але до іншої пристосуватися не зміг. У 2012 році його акуратно прибрали з посади голови Федерації, залишивши почесним президентом. Ну і ще за ним залишалися посади в УЄФА.

Анатолій Коньков (2012 - 2015)

Конькова сприймали як ставленика 'донецьких'. Ще б пак - уродженець Краматорська, починав кар'єру гравця в Шахтарі, двічі тренував цю команду, до обрання президентом ФФУ працював спортивним директором алчевської Сталі (все той же пул). Наскільки Коньков був інтегрований у 'донецький клан', міркувати не станемо - але те, що його прибрали майже відразу після Революції Гідності, є дуже показовим. У будь-якому випадку, шлейф дружби з тим, з ким би не треба, за ним тягнувся.

Втім, сам Коньков інтерпретує все інакше: 'Я Віктора Федоровича знаю, як вас. Побачились – привіталися. Програму запропонував – сподобалася. Допомог багато не надавав, хоча обіцяв'. Зараз йому за 70, він веде спокійне приватне життя, нещодавно одружився і став батьком. Але каже, що не проти повернутися до тренерської діяльності.

Андрій Павелко (2015 - ?)

За офіційною версією, яка тоді поширювалася в інформпросторі, Коньков сам попросився у відставку наприкінці бурхливого 2014 року. Так чи інакше, але в січні 2015 року його з посади звільнили, а виконувачем обов'язків президента ФФУ став віце-президент Андрій Павелко (через півтора місяці його обрали на постійній основі). Не колишній ні футболіст, ні тренер, ні хоча б суддя, юрист з освіти, він до футбольних справ був причетний з 2001, коли став головою Дніпропетровської обласної федерації. Було йому тоді 26 років. Тож до 2015 року його вже можна було вважати функціонером з величезним стажем.

Якщо перевіряти все політикою, то і тут можна знайти відповідний мотив: Павелко був народним депутатом від Блоку Порошенка. Коротше кажучи, біля керма ФФУ знову опинився висуванець правлячої сили. За нього, до речі, змінилася назва організації - народилася нинішня, вже звична абревіатура УАФ. Павелко називав це дуже вдалим ребрендингом, пояснюючи, що 'тепер абревіатура у назві англійською виглядає як UAF, тобто добре відомі усьому світу літери-символи: UA — Україна та F — футбол'.

Чим закінчилася його діяльність і де він зараз, нагадувати вкотре не треба. Суть вже в іншому – 25 січня 2024 року український футбол отримає нового боса. Зрозуміло якого.