Нічого хорошого для українських уболівальників вересень поки що не приніс. Старт у Лізі націй вийшов гірше нікуди: дві поразки за дуже сумнівної гри. Два болючі стусани... І хоча часом щось виходило, цілісного враження команда Сергія Реброва не справила. Terrikon.com намагається зрозуміти, що ж відбувається.

Поразка від Албанії

Захисник албанської збірної Ардіан Ісмайлі, який став найкращим гравцем цього матчу, гарячим слідом стверджував, що його команда могла забити Україні 3-4 голи. Якщо це перебільшення, то невелике. Україна перебила суперника (16-12 за ударами), але у площину воріт албанці потрапляли частіше (5-3), і воротаря змушували працювати більше. Тому, напевно, на SofaScore Анатолій Трубін отримав оцінку помітно вищу (6.7), ніж його албанський колега Томас Стракоша (6.2).

Головне, у чому противник виявився сильнішим - те, що не виражається статистикою. Це суто психологічні параметри – настрій на матч, бажання грати, пристрасть, готовність боротися. У мережі широко поширився епізод, коли Михайло Мудрик, сидячи на лаві запасних (він не грав через пошкодження), з апетитом уплітає арахіс. Коментуючи це, відомий журналіст Ігор Циганик назвав епізод чудовою ілюстрацією ставлення наших футболістів до цього матчу, якщо взагалі – не до своїх приїздів до збірної. На думку Циганика, клубні справи українських футболістів цікавлять значно більше.

Можна було нарікати, що перший гол у ворота Трубіна став результатом двох рикошетів - тобто, чисте везіння, розстріл воріт із двох метрів. Але ж другий? Адже це вже зовсім інша річ! Чітко розіграна комбінація албанців, пас у вільну зону на партнера, якого українські захисники ввічливо залишили на самоті. Несильний, але хитрий удар – і м'яч знущально пролітає поміж ніг Віталія Миколенка.

Багато хто порівнював цей матч із розгромом від румунів на Євро-2024. Щось у них справді є спільне. Україна взагалі важко вкочується у турніри та, як правило, програє стартові поєдинки. Але тут був один момент. Румуни вважалися найслабшими у нашій групі на Євро. Албанці у Лізі націй – мабуть, теж. Починати з такого суперника – удача. І обидва рази Україна її проґавила. Ймовірно, тому, що не має звички збиратися у нульовій ситуації. Добре у нашої нинішньої команди виходить тільки якщо її заганяють у кут. А ось так, вийти проти свідомо слабшого суперника (за складом - так вже точно) і взяти своє - ось це чомусь ну ніяк не виходить.

Головне ж відчуття від команди Реброва після цього матчу – якась пухкість. Чи то плану на гру не було, чи справді результат не мав значення… Втім, поспішати з висновками не хотілося. Чекали на матч з Чехією для перевірки вражень.

Поразка від Чехії

Чехія начебто - суперник серйознішою, але з нею у збірної України вийшло парадоксально краще. Хоча й не одразу. Знову та сама історія: команда виходить на гру, начебто не розуміючи, навіщо. І тільки опинившись у критичній ситуації, починає робити якісь надзусилля, які дуже добре виглядали б із самого початку, щоб не було ось цих усіх проблем.

Тут треба згадати ще один концептуальний момент – суперечка поколінь. Проти Албанії грав молодий склад. На Чехію вийшли ветерани - Циганков, Судаков і Бражко, які не виправдали довіри, поступилися місцем Ярмоленку, Зінченку і Степаненку відповідно. І, мабуть, у першому таймі найстараннішим став якраз Ярмоленко. Толку від цього, правда, було дуже мало, але підлило олії у вогонь суперечки про те, чи потрібні збірній ветерани – чи прийшло поставити хрест на їхньому поколінні?

Виявилося, що вони ще можуть стати в нагоді. Як мінімум – щоб запалити молодих. Критична проблема нинішньої збірної України – нестача лідерів чи хоча б одного лідера, який би не лише сам намагався, а й вів команду за собою. Якщо винести за дужки ветеранів таких просто немає. Скажімо, Мудрик проти Чехії начебто виглядав непогано, зробив кілька вражаючих ривків - але що з того? Його порив залишався без відповіді, у загальну канву не вписувався.

При цьому треба зазначити, що потенціал у команди справді чудовий, і другий тайм це показав - практично вся гра йшла на половині поля господарів, які повинні дякувати долі за неточність суперника та за виставлену не туди руку Миколи Матвієнка, завдяки якій заробили пенальті, зробили рахунок 3:1 та вирішили долю матчу. Україна у другому таймі показала, що може домінувати, вести гру, винаходити. І чіткість у діях звідкись з'явилася – пригадаємо гол Судакова, забитий після вивіреного пасу Циганкова, вочевидь обидва розуміли, що відбувається і що буде далі. 72 відсотки володіння м'ячем, 7:0 за кутовими та 12:6 за ударами – повна перевага за явно вираженого бажання перемогти. Тобто вже ніякої байдужості.

Все це говорить про те, що Божу іскру команда має, тільки спалахує вона невідомо коли і незрозуміло чому. Чи зможе Ребров упоратися з цією магією, можна лише гадати. На Євро це йому не вдалося, на старті Ліги націй історія повторилася знову. Може, вийде з третього разу? Зачекаємо жовтня, матчів із Грузією та тією ж Чехією.