У 2026 виповнюється 60 років з моменту найзнаковішого трансферу в радянській історії Шахтаря - у 1966 році було вирішено питання про перехід до Шахтаря Валерія Лобановського та Олега Базилевича.

Згадуючи про це, Terrikon.com намагається уявити, що вони могли б дати донецькій команді, якби їхнє перебування тривало довше, ніж тривало...

Виступати за Шахтар київські форварди почали з весни 1967 року. Але питання про їх перехід було вирішено восени 1966 року. Ініціатором став тодішній тренер Шахтаря Олег Ошенков. З обома він був добре знайомий, саме він наприкінці 50-х років ввів їх до складу київського Динамо, яке тоді очолював. В середині 60-х в Ошенкова, який на той час виграв з Шахтарем два Кубки СРСР, з'явилася нова концепція. Він придумав посилювати склад команди київськими вихованцями, які з якихось причин не були затребувані рідним клубом. Лобановський з Базилевичем, гравці союзного значення, були очевидною метою: обидва не вписалися в ідеологію нового київського тренера Віктора Маслова, пішли в Чорноморець, який, хоч і грав у Вищій лізі, але ні на що особливо не претендував. А у Шахтаря були амбіції, а головне - гроші. І Ошенков вмовив старих знайомих - наприкінці сезону 1966 року вони вже дали згоду переїхати до Донецька на хорошу зарплату.

Іронічно, що саме через цю пару і закінчилася ера великого тренера. Спочатку у них все йшло добре, але потім почалися розбіжності. До середини 1968 взаємне неприйняття досягло апогею. В основному через Лобановського, який мав зовсім інший погляд на гру. І Ошенков поставив перед керівництвом питання різко: або він - або я. Курирував команду обком КПРС - i вибрав сторону тренера, але через рік з невеликим звільнив і його через явне зниження результатів. Боком вилізла тренеру і його ультимативна позиція в "розрулюванні" конфлікту з двома киянами - говорили, що першому секретарю обкому Володимиру Дегтярьову дуже не сподобалося, що тренер поставив його перед необхідністю рубати голови, хоча повинен був, по ідеї, вирішити проблему сам.

А тепер уявімо, що сталося б, якби в тому конфлікті Дегтярьов став на бік Лобановського? Що, якби Ошенкова звільнили влітку 1967 року, а Лобановський залишився б на чолі команди - спочатку як і раніше капітаном, а потім неминуче і тренером, з огляду на його явне бажання спробувати себе в цій ролі?

Згадаймо, як все сталося насправді. Лобановський з Базилевичем після відходу з Шахтаря закінчили кар'єру футболістів. Згодом обидва почали тренерську діяльність: Лобановський майже відразу ж - у Дніпрі, який вивів у Вищу лігу і підняв у топ-6, Базилевич - трохи пізніше в Шахтарі, який повернув в еліту і теж зробив шостим. Потім, в 1974 вони збіглися в Динамо, зробивши його феноменом європейського масштабу. Дуже їм допоміг в цьому знаменитий доктор Анатолій Зеленцов. Першим з ним познайомився Базилевич - коли після відходу з Шахтаря став вчитися в Київському інституті фізкультури. Зеленцов вже був автором унікального математичного моделювання тренувань, системи розрахунку навантажень, статистики ТТД (техніко-тактичних дій). Надихнувшись усім цим, Базилевич познайомив Зеленцова з Лобановським. І виникла Система, яка сколихнула футбольний світ.

Якби влітку 1968 року конфлікт у Шахтарі вирішився на користь гравців, Базилевич (а значить, і Лобановський) міг би ніколи не дізнатися про ідеї Зеленцова. Два друга продовжили б ще сезон-другий виступати в Донецьку. Цілком ймовірно, що стали б тренерським тандемом і змогли б не допустити падіння команди в Першу лігу (що сталося, як ми пам'ятаємо, в 1971). Що далі? Та все те ж саме. Якби вони стали успішними тренерами в Донецьку, їх би напевно забрали в київське Динамо, якому на початку 70-х гостро потрібні були нові ідеї. Але в будь-якому випадку, історія Шахтаря тоді пішла б зовсім іншим шляхом - і, наприклад, Донецьк міг би ніколи не побачити такого гравця, як Віталій Старухін.

Тепер подивимося на ситуацію під іншим кутом. Чи змогли б Лобановський з Базилевичем досягти висот без теорії Зеленцова? Якихсь — безумовно. Лобановський показав талант і до зустрічі з цим вченим, керуючи Дніпром, де впроваджував інтенсивний пресинг і універсалізм, що вже став тоді європейським трендом. Це був його стиль — дисципліна, пріоритет колективу над індивідуумом, високі навантаження. Базилевич теж експериментував з наукою у своїх ранніх тренерських дослідах. Обидва були інтелектуалами, а Лобановський — інженер за освітою, любив системний підхід у всьому і намагався пристосувати його до гри, яка, здавалося б, за своєю природою цьому опиралася. Вони шукали наукові методи й без Зеленцова — просто знайшли б інших фахівців або розвинули б свої ідеї самі, нехай і не до такого чудового стану, як вийшло.

Але, погодьтеся, було б красиво, якби історія революції у футболі, яку влаштував Лобановський, почалася б із Шахтаря. З ним на чолі донецька команда цілком могла замахнутися на медалі, скажімо, чемпіонату СРСР 1970 або 1971 року. Зрештою, у Шахтаря в ті роки був чудовий резерв, чемпіон СРСР серед дублюючих складів у 1967 і 1969 роках. З цього можна було ліпити команду майбутнього, побудувавши її навколо таких зірок, як Юрій Дегтерьов і Анатолій Коньков. Можна тільки уявити собі, що вийшло б, якби за цю справу взялися Лобановський з Базилевичем...