Цього року ми відзначаємо одразу три ювілеї виступів українців на чемпіонатах світу: 60-річний, 40-річний і 20-річний. Напередодні вирішальних ігор відбору на ЧС-2026 Terrikon.com згадує ті відносно славні події і тих помірно великих гравців...

60 років тому

Збірну СРСР для участі в чемпіонаті світу-66 збирав тренер Микола Морозов, який до того працював майже виключно в Москві. Але акценту на гравцях столичних команд, справедливості заради, робити не став - в принципі, склад за географічним представництвом вийшов збалансованим, там були люди з Ростова, Мінська, Баку. Українців відібралося п'ятеро, за тієї ситуації - не так вже й мало. Правда, один з них, Віктор Банников, їхав до Англії як глибоко запасний і на полі закономірно не з'явився. Зате інший став справжнім героєм, причому абсолютно несподівано.

Мова про Валерія Поркуяна, новобранця київського Динамо, якого до збірної навесні того року взяли на пробу, але в товариських матчах він забивав так багато, що на чемпіонат світу його все-таки повезли. У двох стартових матчах групової стадії він не грав, на заключний з Чилі його поставили, щоб відпочили штатні форварди - вихід у плей-офф вже був забезпечений. І Поркуян зробив дубль. Морозов ризикує далі - і випускає дублера на чвертьфінал з угорцями. Поркуян забиває переможний гол. Морозов ставить його на півфінал, збірна СРСР програє ФРН, але єдиний гол у неї - знову на рахунку київського форварда. Так він став кращим бомбардиром команди і третім - усього чемпіонату.

З решти українців захисник Леонід Островський і нападник Віктор Серебряников використовувалися мало (кожен - у двох матчах). А ось Йожеф Сабо у Морозова вважався основним. У півфіналі з німцями його відома всьому Союзу самовідданість зіграла з киянином злий жарт - у протистоянні з майбутньою легендою Беккенбауером він рішуче пішов у підкат і отримав закритий перелом, в якому "кайзер Франц" винен не був (так склалося). Йшла всього лише 7-а хвилина матчу. Заміни тоді не дозволялися, і Сабо довелося на уколах кульгати по полю до фінального свистка. На матч за третє місце з Португалією вийти він вже не зміг...

40 років тому

У 1986 році ситуація була зовсім іншою. Збірну очолив тренер київського Динамо, і склад він наповнив саме своїми вихованцями. На підготовку у Валерія Лобановського було всього кілька тижнів - його призначили після екстреного зняття Едуарда Малофєєва на тлі гнітючих результатів товариських матчів. А Динамо в цей час тріумфально рухалося до другої перемоги в Кубку володарів кубків.

Коротше кажучи, Лобановському ніби сказали: "Давай, переодягай своє чудове Динамо у форму збірної СРСР - і вперед, за орденами!" Майже так і було зроблено. З інших клубів у стартовому складі опинилися тільки спартаківець Рінат Дасаєв, зенитовець Микола Ларіонов і мінчанин Сергій Алейников - останній дивно вписався в київський стиль, ніби грав у системі Лобановського з народження. Команда склалася - і полетіла!

Стартовий розгром угорців з рахунком 6:0 перевершив найсміливіші сподівання, показавши, що збірна у варіанті Лобановського здатна на будь-який подвиг. Потім була впевнена нічия з чемпіонами Європи французами (1:1), легка перемога над канадцями (2:0) - але, на жаль, драматична поразка в 1/8 фіналу від Бельгії (3:4), де навіть хет-трик Ігоря Бєланова не врятував. Після угорського дива від збірної-86 очікували як мінімум півфіналу. Вийшов прикрий недоліт, до якого, відзначимо, доклали ноги 15 представників українських клубів - 12 з Динамо і 3 з Дніпра.

20 років тому

І зовсім-зовсім інше - у 2006 році. Тут на чемпіонат світу вирушила вже окрема збірна України. Це був перший випадок потрапляння національної команди на великий турнір, йому передувала впевнена відбіркова кампанія, в якій українцям, крім уміння, майже постійно допомагала удача - недарма в кінці кінців ігровий успіх підкреслили "фартовістю" головного тренера Олега Блохіна.

Початкова увага українцям на "мундіалі" була забезпечена хоча б тому, що серед них був володар "Золотого м'яча" Андрій Шевченко. Далі все залежало тільки від них самих. І виступили вони у своєму стилі, поєднуючи провали зі злетами, прикрі помилки з епізодами потужного футболу. Ніхто від них не очікував, що вони виграють у стартовому матчі в Іспанії - але й провалу 0:4 точно нi. А потім точно з таким рахунком - перемога над Саудівською Аравією, після якої всі остаточно заплуталися в спробах зрозуміти, що ж насправді може команда Блохіна.

З натугою здолавши Тунiс в останньому матчі групи (1:0, гол Шевченка з пенальті), Україна вийшла в 1/8 фіналу, де після нульової нічиєї виграла у Швейцарiї серію пенальті з двома героїчними сейвами Олександра Шовковського і знаменитою "паненкою" Артема Мілевського (Шевченко, до речі, свій удар не реалізував). Ну і, звичайно, за законами грецького театру, закінчити належало так само, як і починали. 0:3 у чвертьфіналі з Італією - знову-таки, мало хто розраховував на перемогу, але навіщо ж так?

У команді Блохіна фігурували представники 6 українських клубів, у тому числі таких неочевидних, як Ворскла і ФК Харків (а ось, наприклад, Металіста - ні). Найбільше надало, звичайно, Динамо - 7, шістьох додав Шахтар, чотирьох - Дніпро. Досить гармонійна була команда - і в цілому, досить симпатична...