Зараз, коли український футбол завмер напередодні нового, екстремального сезону (дай Боже, щоб він відбувся!), саме час озирнутися назад і згадати, з чого все починалося. Як пройшов перший чемпіонат незалежної України та чим усе це скінчилося? Про це – розповідь Terrikon.com…

Перший титул було розіграно 21 червня 1992 року у Львові на харизматичному стадіоні 'Україна'. Але львів'ян серед учасників поєдинку не було. Грали київське 'Динамо' та сімферопольська 'Таврія'. Матч проходив на нейтральному полі та був не просто матчем останнього туру, а фінальним. Формула тоді була незвичайна: учасників Вищої ліги розділили на дві підгрупи, переможці яких і розіграли золото.

Група, де виступало 'Динамо', інтриги не подарувала. Згідно з усіма прогнозами, кияни посіли перше місце, випередивши найближчого конкурента ('Дніпро') на 7 очок. А ось у другій групі народилася сенсація. Перемогу там пророкували або 'Шахтарю', або 'Чорноморцю' - вони були приблизно рівні під силу, вони й набрали майже однакову кількість очок - 26 та 25 відповідно. Але попереду виявилася команда, якій перемогу вiддавали лише найвірніші шанувальники - 'Таврія'. Вона випередила 'Шахтар' на 2 очки і здобула право зіграти у фіналі, а заразом - і путівку до єврокубків (вперше у своїй історії).

Причому, що характерно, 'Таврія' йшла попереду більшу частину чемпіонату. З 18 турів кримчани лідирували 16, лише спочатку дозволивши трохи 'порулити' іншим. Щоправда, підсумковий відрив від 'Шахтаря' вийшов мінімальним – 2 очки, і в останньому турі ці команди зустрічалися між собою у Донецьку. У 'гірників' були в руках якщо не всі, то багато карт, щоб вирішити долю партії на свою користь. Але виграти вони не змогли, хоч і насідали на ворота гостей весь матч. Нульова нічия викреслила їх із числа претендентів на титул. Все, що їм залишалося – поборотися за бронзу з Дніпром. Але й тут на них чекала невдача - 2:3.

Ну, а 'Таврія' могла тріумфувати. Як говорив набагато пізніше тренер кримчан Анатолій Заяєв, після тріумфу у груповому турнірі йому вже було все одно – що перше місце, що друге. Програма-максимум вже була перевиконана. Втім, звісно, ​​поступатися Києву ніхто не збирався. До речі, заднім числом поширювалася версія, що Динамо спеціально віддало гру з політичною метою - щоб Крим залишився у складі України. Заяєв це категорично спростовував.

А ось у відомого правдолюба Олега Саленка, який тоді грав за 'Динамо' - своя версія: 'З 'Таврією' була домовленість, що ми перемагаємо... За гроші? Так. На той час ми місяць тренувалися повноги, думали, все вирішено, навіщо напружуватися. Приїхали цілком впевнено, що матч - порожня формальність, а вдома чекає банкет, салют, квіти. До гри нічого не віщувало лиха. Але в другому таймі стало ясно, що Таврія б'ється на смерть. На 75-й хвилині ми пропустили гол. Намагалися зібратися, але вже не могли.

Саленко не сумнівається: готуйся 'Динамо', як слід - розтоптали б 'Таврію'. А так розслабилися - і отримали. 'До того ж динамівське керівництво оштрафувало кожного гравця на дві тисячі доларів. 1992 року - дві зарплати!' - журився він і через багато років.

Навіть у такому напіврозібраному стані кияни мали переважну перевагу і майже всю гру провисiли на воротах 'Таврії'. У другому таймі до 75-ї хвилини на динамівській половині поля нічого цікавого і не спостерігалося. Але на 75-й хвилині сімферопольці отримали право на кутовий праворуч. Сергій Гладишев подав не те щоб особливо хитро - просто з якоїсь незрозумілої причини м'яч ніби загіпнотизував трьох киян, що стояли перед своїми воротами. І вони ніяк не завадили високому Сергію Шевченку головою відправити м'яч у ворота.

Сам Шевченко, згадуючи 'золотий' гол, знизував плечима і скромно посміхався: 'Нічого особливого - Гладишев подав, а я просто опинився в потрібний час у потрібному місці'. Я таких голів багато забив'. Так чи інакше, але справа була зроблена. Навіть прокиївськи налаштовані телекоментатори на той момент визнали: так, мабуть, долю першого українського золота вирішено. Аж надто на смерть стояла оборона 'Таврії' в тому поєдинку і надто аморфною була атака столиці.

І ще трохи спогадів Заяєва: 'Я помітив, що президент федерації футболу Віктор Банніков мав документ, який заявляє мою команду в Кубок УЄФА. І це до матчу! Але Вікторові Максимовичу пощастило, він узяв із собою печатку. І ось йому, зблідлому, позеленілому - мені навіть шкода було на нього дивитися - довелося переробляти документи і посилати нас до Кубка європейських чемпіонів'.

Так сталося диво, пояснення якому зараз, із 30-річної дистанції, підібрати дуже складно. Але у футболі так буває. У якийсь момент сходяться зірки, і виходить так, як ніколи не мало вийти. І тоді, наприклад, 'Лестер' стає чемпіоном Англії. А 'Таврія' – чемпіоном України.

Андрій Опарін, один з того чемпіонського складу, пояснював диво так: «У жодному з поєдинків сезону-1992 ми не дозволили собі грати абияк. Зараз, багато років потому, розумієш, що тоді це була колосальна робота, колосальні навантаження, колосальна самовіддача». Може, приймемо це пояснення і не шукатимемо іншого?