Рівно 40 років тому, на початку березня 1985 року, київський "Сокіл" на очах своєї очманілої від радості торсиди здійснював небувале - брав "бронзу" чемпіонату СРСР з хокею. Ця подія була настільки безпрецедентною, що не відзначити її ювілей стало б злочином. І Terrikon.com не став його вчиняти...

Для того, щоб зрозуміти весь обсяг ситуації, скажемо кілька попередніх слів. Домінування московських клубів у радянському хокеї було абсолютним. Чемпіонами країни ставали тільки вони. Місця в трійці розподіляли між собою ЦСКА, Спартак, Динамо, Крила Рад. Лише іноді, як виняток, дозволяли поласувати крихтами комусь сторонньому. За всю історію чемпіонатів СРСР (1946-1991) призерами, окрім москвичів, ставали тільки воскресенский Хімік, горьківське Торпедо, ленінградський СКА, ризьке Динамо, челябінський Трактор і... І київський Сокіл. Це все. За 45 років!

Як це вдалося Соколу? Не раптом. Становлення команди (яка до 1973 існувала як Динамо) тривало понад десятиліття. Перелом трапився в 1974, коли її тренером, який ще грав, став її лідер Анатолій Богданов. Навколо нього і почало все само собою створюватися. Ну тобто, як - само собою? Богданов із самого початку знав, як можна домогтися успіху в такому специфічному чемпіонаті, будував стиль, виходячи з цього (надійна оборона, в'язкий пресинг і стрімкі контратаки). І підбирав гравців відповідно до цього.

У Богданова був свій неповторний тренерський стиль. Характеризуючи його, головна зірка атаки Сокола Анатолій Степанищев говорив: "Богданов - без дошки, без малювання - знаходив такі слова, що ми виходили на поле і грали, як кажуть, ще й за тренера". Степанищев не хотів сказати, що Богданов був слабкий у тактиці або не міг сформулювати чіткий план на гру. Міг, звісно, і ще й як. Але головним його тренерським скілом залишалася все-таки мотивація. Особливо в таких матчах, які вирішували все або багато чого.

З Богдановим Сокіл повернувся у вищий дивізіон. З Богдановим він піднявся у верхню частину таблиці і максимально наблизився до медалей. Уся перша половина 80-х була шляхом нагору. У 1980 і 1981 кияни стали 6-ми. У 1982 - 5-ми. У 1983 - 4-ми. У 1984 трохи відступили - знову 5-ми. Справедливості заради треба сказати, що відставання від призової трійки все одно було значним - і хтозна, зміг би Сокіл дотягнутися до "бронзи", якби не провал Спартака, який, розгубивши багатьох зірок, сезон 1984/85 провів геть погано, начебто звільнивши місце в трійці. Але ж святе місце ще потрібно було зайняти!

Сокіл зробив це в боротьбі. На першому етапі (брали участь 12 команд) розділив 3-4 місця з Хіміком. Головне відбувалося на другому етапі (за участю 8 команд) - визначалася трійка призерів, яка у фінальному раунді розігрувала медалі. І ось тут Сокіл здійснив свій подвиг - "відчепив" Хімік. Боротьба за третє місце в трійці велася саме між воскресенцями і киянами. ЦСКА і Динамо йшли у великому відриві. Спартак сильно відставав - а Сокіл, до речі, ще й підтопив його, вигравши в Києві 3:2. Ну, а Хімік у домашньому матчі кияни просто розмазали по льоду - 7:1. Цей матч так і залишився одним із найкращих в українській хокейній історії...

Так Київ уперше в історії потрапив до топ-3. Медальний бліц-турнір уже мало що вирішував - наздогнати двох московських лідерів Сокіл ніяк не міг. І в підсумку, програв їм усі чотири зустрічі. Але мало було наостанок не "прищемив" армійців. Якби ЦСКА програв останній матч у Києві, чемпіоном стало б Динамо. І Сокіл майже зробив диво - принаймні, вів після першого періоду 3:1. Але потім клас узяв своє. Армійці зрештою перемогли 6:4 і взяли своє чергове "золото".

Але і за цей рахунок київська публіка була вдячна своїй команді. Вона побачила неймовірне - як їхня команда грає на рівних із легендарними хокеїстами, які ставили на коліна канадських профі. З Макаровим, Ларіоновим, Крутовим, Фетісовим, Касатоновим. З людьми, які потім займуть місце в Музеї слави НХЛ.

Пояснювати той успіх можна складно, а можна просто. Ось як це робив знову-таки Степанищев: "Пішла масть. Повірили в те, що можемо, відчули це, націлилися на результат". І додавав, щоб було зрозуміліше: "Хороший колектив підібрався, згуртований. У всьому - дружба, взаємодопомога".

Колектив, згуртованість - усе це добре, усе це правильно і все це правда. Але не вся. Такого злету "Сокіл" ніколи б не досяг, якби не мав лідерів. Причому мудрий Богданов розподіляв їх по трійках, щоб кожна з них несла загрозу противнику. Лідерами атакувальних поєднань були Анатолій Степанищев, Євген Шастін, Равіль Юлдашев - форварди, перед якими тремтіла більшість захисників країни. Плюс - своя зірка оборони Валерій Ширяєв, у майбутньому - гравець збірної СРСР і чемпіон світу.

І, звісно, воротар. Може, і не половина команди, як люблять говорити, але близько того. У найкращі дні Юрія Шундрова пробити було практично неможливо. А кращих днів у нього було значно більше, ніж гірших. І коли Сокіл не могло виручити більше нічого - виручав Шундров.

Ось так і склався цей "бронзовий пазл". Рівно 40 років тому...