Старт Клубного чемпіонату супроводжується неабиякою порцією критики, лейтмотив якої надзвичайно простий: "Ну що це за турнір!" Принизлива поразка Окленд Сіті від Баварії з рахунком 0:10 дає критикам і зовсім, здавалося б, залізобетонний аргумент: нікчемне змагання! Але світ завжди складніший, ніж видається прихильникам однозначних висновків і простих рішень. Terrikon.com міркує на цю тему, бачачи в новому турнірі і плюси поруч із мінусами - а точніше, плюси в мінусах...

Різниця в класі

Коли кажуть, що Окленд Сіті непогано виглядав би в п'ятому іспанському дивізіоні - тут є сувора правда. Дійсно, новозеландська команда сильно поступається в класі Баварії, і рахунок 0:10 - у справі. Але так завжди буває на чемпіонатах світу, суть яких - дати можливість долучитися до топ-футболу представникам відстаючих країн і континентів. Відкрити їм, таким чином, двері в майбутнє. І це працює. А крім того, працює фактор моменту і випадку.

Ось лише два приклади. На чемпіонаті світу збірна Заїру у своїй групі програла три матчі із загальним рахунком 0:14, зокрема Югославії - приголомшливо 0:9. Чи було це свідченням безнадійної відсталості африканського футболу? Ну, на той момент - можливо, так, адже збірна Заїру буквально за три місяці до "мундіалю" стала переможцем Кубка африканських націй. Але що ми бачимо далі? На наступному чемпіонаті світу інший представник континенту Туніс грає внічию 0:0 з чемпіонами світу - ФРН! А ще за чотири роки та ж ФРН (майбутній фіналіст, між іншим) отримує від Алжиру ще більш важкий ляпас - 1:2.

Приклад номер два. На чемпіонаті світу 1982 року Угорщина виграла в Сальвадора майже так само, як зараз Баварія - в Окленд Сіті - 10:1. Ні про яку надзвичайну слабкість переможених це не свідчило: у відбірковому турнірі Сальвадор зміг особисто "відчепити" вічного фаворита зони КОНКАКАФ - Мексику. Але ось з угорцями не склалося з причин, які нам, чесно кажучи, невідомі. Проте суть не в цьому. Суть у тому, що представники регіону і тоді, і пізніше не були так безсилі, як могло здатися. Що вже в 1990 довела порівнянна за рейтингом із Сальвадором Коста-Ріка - вона змогла вийти до 1/8 фіналу чемпіонату світу, перемігши Швецію та Шотландію і ледь не зігравши внічию з Бразилією. Що могли б сказати на це тоді любителі швидких вироків? Що футбол КОНКАКАФ - сильніший за європейський?

Висновок простий: не треба поспішати з висновками, видаючи частковості за правило. І навіть якщо в частковостях елементи правила і є, треба враховувати те, про що ми говорили раніше - специфіку турніру. Який придуманий для всіх, а не для найкращих. Це вам все-таки не Ліга чемпіонів.

Відвідуваність

З цією справою в організаторів, прямо скажемо, не дуже, хоча спочатку здавалося, що буде і зовсім провал. Але матч-відкриття все-таки зібрав нормальну аудиторію - благо, там грали свої, Інтер Маямі. Та й такий матч, як ПСЖ - Атлетіко, теж без проблем узяв своє - величезний каліфорнійський Роуз Боул прийняв неслабку, прямо скажемо, аудиторію в 80 тисяч глядачів. Аншлагу це не дало, але все одно - більш ніж пристойний показник. А ось такі матчі, як той самий Баварія - Окленд Сіті або навіть Палмейрас - Порту відбулися за трибун якщо й не напівпорожніх, то з очевидними лисинами. Наприклад, бразильці з португальцями грали за присутності 46 з невеликим тисяч глядачів, при тому, що місткість стадіону Метлайф в Іст-Ратерфорді - 82 з половиною тисячі.

Але тут треба розуміти, де все відбувається. США, незважаючи ні на які хитрощі зацікавлених осіб, футбольною державою так і не стали. Тобто, якісних футбольних полів по країні - величезна кількість, буквально в кожному мікрорайоні (чи як вони у них там). Але ставлення залишилося те ж - соккер він і є соккер. Сприймають його скоріше як інструмент для загальнофізичного розвитку, і загальнонаціональний інтерес до нього виникає, тільки коли грає збірна США. У цьому сенсі мало що змінилося з чемпіонату світу 1994 року, коли теж деякі ігри проходили, м'яко кажучи, за не цілком заповнених трибун. І така, наприклад, битва галактичного значення, як Нігерія - Болгарія, збиралп лише трохи більше половини можливого на трибунах Коттон-Боула в Далласі.

Здається очевидним, що запускати Клубний чемпіонат світу слід було в якій-небудь більш футбольній країні. Але у ФІФА був свій резон. Очевидно, що і всі фінансові нюанси, і всі супутні в Штатах вирішити простіше і, найголовніше, з користю для організації... Тобто, перепрошую, для світового футболу.

Корисність

Взагалі, звісно, у нинішньої ФІФА є завидний талант: усе, до чого вона торкається, негайно комерціалізується. Само по собі це ні добре, ні погано - важливо, як це працює на футбол. Тому, відволікаючись від міркувань на грошові теми, визнаємо очевидну корисність турніру як такого, як шикарного огляду сил у світовому футболі, як яскраве, барвисте свято з масою цікавих, хоч часом і трохи не статусних акцентів. Ну, тобто, дійсно вийшов гідний аналог чемпіонату світу для збірних, в якому, до речі, теж не всім все подобається - і постійно чути бурчання про те, що, мовляв, чемпіонати Європи за класом вищі за "мундіали" (ну так, а як могло бути інакше, якщо в Європі зосереджені найкращі футбольні сили?).

Можна зрозуміти футболістів і тренерів, які нарікають на те, що КЧС перевантажує календар уже просто понад усяку міру. Вони мають рацію, і тут взагалі нічого заперечити. Але немає сумнівів, що клуби до цього пристосуються і плануватимуть своє життя відповідно до нових реалій. І у футболістів буде можливість повноцінно відновитися. І все, як зазвичай, прийде в рівновагу. Поки ФІФА не придумає ще що-небудь.