У 80-ті роки Шахтар став справді фатальним суперником для ленінградського Зеніта. Це була велика трагедія в трьох частинах, яку навіть найвитонченіший розум навряд чи міг би вигадати, а ось життя зробило реальністю. Terrikon.com згадує дивовижну історію...

Прелюдія до неї відбулася 10 липня 1077 року на стадії чвертьфіналу Кубка СРСР. У себе вдома Зеніт відігрався в основний час (1:1), а потім бив точніше в серії пенальті 4:3. Це був просто окремо взятий матч, з якого ніхто й не думав робити якихось узагальнень. Раніше клуби не мали кубкових образ один на одного - і ніхто, звичайно, не міг припустити, який сюжет з цього виросте в наступному десятилітті.

Власне, сама історія почалася 19 березня 1983 року на полі донецького стадіону Локомотив. Шахтар і Зеніт дісталися до півфіналу Кубка СРСР не без подвигів: "гірники" вибили з розіграшу московські Спартак і Динамо, а Зеніт у чвертьфіналі - київське Динамо. Матч між ними відбувся весняним днем, коли весни і не було: температура повітря була трохи вище нуля, навколо поля громіздкилися кучугури. Грати було нелегко, команди пристойно вимоталися. Обмінявшись голами в першому таймі, вони дотягли до кінця додаткового часу в стані, коли обидві вже були негласно згодні довірити свою долю післяматчевій лотереї.

І тут настав час головного героя того дня. У воротах Шахтаря стояв молодий чоловік на ім'я Валентин Єлінскас. Його щойно взяли з Чорноморця, де він грав по-різному. Бувало - стояв непробивно в матчах зі Спартаком і київським Динамо, а бувало - пропускав шість (!) голів від Арарата. Але скаути Шахтаря, оцінивши його блискучу природну реакцію, привели його в Донецьк, на роль спадкоємця Юрія Дегтерева, що йшов на пенсію. Донецька публіка бачила його вперше. Ну, і він для неї влаштував шоу.

У післяматчевій серії пенальті новачок спочатку пропустив два м'ячі, а потім один за одним відбив два удари ленінградців. Останнім у них бив досвідчений Володимир Казаченок, який побував у всіляких переплетеннях. Але дуель у молодого голкіпера виграти не зміг - і Єлінскас витягнув свою команду у фінал, де вона обіграла харківський Металіст і завоювала свій четвертий союзний Кубок.

Два роки по тому, 23 травня 1985 року, ті ж суперники на тій же стадії зустрілися в тому ж місті, але вже на іншому стадіоні - на Шахтарі. Зеніт у той час був диво-диво гарний. Ленінградська команда переживала найвищий зліт у своїй радянській історії, у попередньому сезоні стала чемпіоном країни (вперше і востаннє), гра під керівництвом тренера Павла Садиріна була найсучаснішою. Шахтар, навпаки, переживав нелегкі часи, кілька років поспіль бовтався в аутсайдерах, тренер Віктор Носов опинився на межі відходу з команди. Кубковий зліт на цьому тлі був як ковток свіжого повітря.

Всі ще пам'ятали драму в півфіналі 1983 року, особливо Зеніт. Чинний чемпіон жадав реваншу і міг його домогтися в основний час. Але все той же Єлінскас, який знову стояв у воротах, не дозволив. Втім, шанси були в обох суперників. Долю матчу не раз могла вирішити одна дія, але ніхто на неї не виявився здатним. І питання про вихід у фінал знову вирішувалося в серії пенальті. Публіка миттєво згадала подвиги Єлінскаса дворічної давності і почала вимагати від нього продовження свята. І він їм влаштував свято, відбивши другий удар Зеніта у виконанні знову-таки одного з найдосвідченіших гравців Володимира Клементьєва. Потім суперники ще по разу промазали - але в підсумку, Шахтар виграв 4:2, тобто, виходить, що саме сейв донецького воротаря в підсумку виявився вирішальним.

Правда, переможного продовження не було. У фіналі проти київського Динамо Шахтар бився, як міг, але все-таки програв 1:2...

Через рік Шахтар повторив спробу підкорити кубкову вершину. З жеребом, прямо скажемо, щастило - отримував суперників типу краснодарської Кубані, нікопольського Колоса, ризької Даугави. Всіх пройшов, вийшов у півфінал, де на нього чекав... Ну, хто б ви думали? Звичайно, Зеніт!

Виходив просто якийсь рок, і спортивна преса не забарилася всіляко це обсмакувати. Правда, цього разу суперники грали в Ленінграді, так що історія все-таки повторювалася не в усьому. Але в головному - виходило те ж саме. Основний і додатковий час команди звели внічию - 2:2, і треба визнати, Шахтарю дуже пощастило. Господарі спочатку забили у свої ворота (причому хто - гравець збірної СРСР Микола Ларіонов!), але потім два пропустили. Все йшло до перемоги Зеніта, але на 87-й хвилині Сергій Ященко забив рятівний для донеччан гол. Ну, і в підсумку - неминуча в кубкових суперечках цих команд серія пенальті.

Єлінскас в тому матчі не грав - ворота Шахтаря захищав 24-річний новачок Сергій Золотницький. Але і за ним не заіржавіло. Він не став тягнути кота за хвіст - відбив перший же удар господарів. Виконував його, щоб ви не сумнівалися, знову-таки один з найдосвідченіших футболістів Зеніта - Юрій Желудков. Далі, як і рік тому - обидва суперники промахнулися ще по разу, і Шахтар переміг.

Фінал, щоправда, знову не вдався - у нудному матчі з московським Торпедо все вирішив один гол автозаводців...

Ось так закрився цей дивовижний сюжет. До розпаду Союзу залишалося п'ять років, і більше в Кубку Шахтар із Зенітом не перетиналися. Але трагікомічна історія в трьох розділах про те, як Ленінград тричі на донецькі граблі наступав, у футбольному літописі залишилася...