Переломний 1936-й: як Динамо не стало донецьким брендом

Історія не знає умовного способу, але іноді цікаво подивитися на те, що могло статися, але не сталося. Так було з командою міста Сталіно в 1936 році, і про це Terrikon.com згадує під 90-ту річницю клубу...
Всім відомо, що в першому чемпіонаті СРСР серед клубних колективів місто Донецьк/Сталіно представляв Стахановець. Але ще роком раніше такого колективу не існувало, більше того, сама назва привела б будь-кого в ступор.
Свій знаменитий рекорд кадіївський забійник Олексій Стаханов встановив тільки в ніч з 30 на 31 серпня 1935 року. До цього його прізвища майже ніхто не знав. Але за кілька наступних місяців його слава була роздута пропагандою до вселенських масштабів. Виникло цілий трудовий рух передовиків, названий його ім'ям. І на початку 1936 року в Донбасі з'явилося спортивне товариство Стахановець.
А ось якби клубна союзна першість стартувала в 1935 році, то представником міста став би зовсім інший клуб. І з 95-відсотковою ймовірністю це було б Динамо.
Адже на початок 1935 року двох думок не було — найсильнішим клубом міста вважалося Динамо, яке регулярно підтверджувало цей статус вдалими виступами. Команда зі Сталіно могла видати такий матч, який вболівальники потім пам'ятали роками. Тому закономірно, що взимку 1935 року, коли футбольні власті країни вирішили розбити всі команди на 3 класи, Динамо потрапило до вищого — разом з представниками Москви, Ленінграда, Києва, Дніпропетровська, Тифліса і Баку. Правда, в кінцевий формат всесоюзної першості серед міст столиця Донбасу проникла все одно тільки на другому рівні, але сам факт її присутності серед кандидатів на звання кращих дорогого коштує.
У сезоні 1935 року команда входила злагодженою, з минулорічним складом, який здивував весь футбольний Союз, розгромивши збірну Ленінграда. Вдалося навіть посилитися — з Кадіївки був взятий правий крайній Григорій Балаба, який швидко стане своїм у Динамо і перетвориться на одну з головних довоєнних зірок Сталіно. Правда, критично налаштована преса відзначала деякий організаційний безлад у діях команди, плюс грубість і навіть пролетарське хамство на полі. І пропонувала керівним організаціям втрутитися, навести порядок, змусивши гравців поводитися тихіше і дотримуватися тактичного строю.
Проте, Динамо залишалося головною футбольною силою Сталіно, і збірна міста для участі в чемпіонаті СРСР була сформована в основному з її гравців. Всесоюзний титул тоді востаннє розігрували не клуби, а міста. Сталіно виступило середньо, чесно кажучи. Спочатку виграло у Миколаєва та Одеси, але у вирішальному поєдинку за вихід до фінального турніру поступилося Дніпропетровську. І як — 2:6!
За цим послідував провал, поразки від суперників в рамках чемпіонату Донбасу. Команда справляла гнітюче враження. Газета Соціалістичний Донбас писала: "Збірна Сталіно була гідно покарана за відсутність підготовки, зазнавши поразки від краматорців, які грали також досить посередньо. Власне в поразці винна не стільки сама команда, скільки міськрада фізкультури, яка абсолютно не займається футбольними командами міста Сталіно".
Можливо, тут — ключ до розуміння швидкого занепаду Динамо. Не отримуючи жодних преференцій у Сталіно, футболісти почали крутити головами — і побачили їх на боці. У підсумку, кінець року застав команду Динамо (Сталіно) в стані не те щоб критичному, але проблемному: кілька людей поїхали в інші краї, інші серйозно замислилися про своє майбутнє…
"Ніколи ще так погано не грала команда Сталіно. Її поведінка на полі представляла собою безладну групу метушливих гравців, що кидалися з боку в бік. Голе, нічим не підкріплене бажання міських футболістів виграти, взяти "нахрапом", представляло картину стихійної неорганізованості, безладної метушні. Ніхто не стояв на своїх місцях: захисники залишали ворота незахищеними, вриваючись у ланцюг нападу; п'ятірка нападу, замість стрункої лінії, представляла безладний натовп гравців; крайніх у потрібний момент не було на своїх місцях; замість пасів були відчайдушні, безладні удари по м'ячу, аби тільки відкинути. Куди? Неважливо, аби подалі від своєї половини поля. Словом, команда представляла крайній ступінь падіння дисципліни, холоднокровності, невміння грати", — таку газетну цитату наводить Геннадій Гришаєв у своїй книзі "Футбольне ретро".
Ми змушені реконструювати картину подій за газетними публікаціями, що далеко не завжди є адекватним джерелом інформації. Можливо, журналісти виконували замовлення, можливо, їхня систематична критика команди та футбольних властей Сталіно була кимось спрямована. Але результати говорять самі за себе. І коли Горлівка громить Сталіно на його полі 4:0, а в своєму рідному місті Динамо поступається першістю Смолянці — це, погодьтеся, красномовно і без будь-яких коментарів.
Той же Геннадій Гришаєв зазначає, що падіння Динамо — результат нерозуміння змін, що відбувалися у футболі, який вимагав все більш злагоджених дій. У Динамо не виявилося людини, яка б це осмислила і внесла необхідні корективи. Плюс, команда виявилася не готовою до сезону фізично — позначилася неякісна весняна підготовка. У занепад приходило все, аж до клубного стадіону, на якому, як писав газетний репортер, "лавки поламані, футбольне поле порите, огорожі зовсім немає, бігові доріжки поцятковані канавками".
Але знаєте, що найдивовижніше в усьому цьому розвитку подій? Те, що свій останній матч в останньому, по суті, році існування сталінське Динамо виграло. І знаєте, у кого? У Динамо київського! Правда, всього з рахунком 1:0, але все одно — знаково.
"Виграти у найсильнішої команди України, не пропустити у свої ворота жодного м'яча від першокласних гравців — воістину блискуча перемога наших футболістів", — писала газета "Сталінський робітник".
На цьому, мабуть, поставимо крапку. Далі починався новимй, 1936 рiк, i у ньому історію футболу міста писала вже інша команда, ювілей якої ми цього року і відзначаємо...
