Як відомо, перший чемпіонат світу відбувся у 1930 році. Але в історії футболу є інший турнір, який часто називають "Першим чемпіонатом світу", і його провели на 21 рік раніше.

Terrikon.com дістає розповідь про нього з запилених анналів...

Строго кажучи, офіційно той турнір називався все-таки інакше. Його започаткували як "Трофей сера Томаса Ліптона". Так-так, того самого Ліптона, від імені якого походить назва знаменитого чаю. Підприємець і спортсмен, пристрасний футбольний уболівальник, він захопився ідеєю організувати міжнародний футбольний турнір. Нічого подібного тоді ще не існувало, якщо не брати до уваги чемпіонат Великої Британії (але це був внутрішній міжсобойчик Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії — несерйозно) та Олімпійські ігри (але там грали аматори — несерйозно в квадраті).

Ідея влаштувати турнір за участю професіоналів різних країн спала на думку серові Томасу, коли він саме спостерігав за перипетіями олімпійського футбольного турніру 1908 року в Лондоні. Захопившись раптовою думкою, він почав смикати за всі доступні йому ниточки — а знайомих у нього було повно по всій Європі. Але в підсумку на згоду відповіли лише італійці, німці та швейцарці. За тодішніми уявленнями — дуже солідні футбольні нації. Ще б до них додати французів та іспанців — було б зовсім добре. Але й так у сера Томаса збиралася цілком яскрава компанія.

Єдина проблема була з англійцями. Батько-засновник турніру розумів, що без них будь-який футбольний турнір тих років є неповноцінним. Але британські професіонали категорично відмовилися брати участь, для національної Футбольної асоціації це було нецікаво, виділяти команду вона відмовилася. Зрештою, запросили тих, кого вдалося. Команда називалася Вест Окленд, і переважну більшість її складу становили шахтарі або люди, пов’язані з шахтарським виробництвом. Тобто, все-таки аматори.

Чому запросили саме її? Цього вже ніхто не дізнається. Є дві версії, і обидві чомусь походять від італійців. Перша версія: команду переплутали з Бішоп Окленд — набагато успішнішою, переможницею ліги Північної Англії. Версія друга: команду переплутали з... лондонським Арсеналом, бо збігалися "ініціали". Справа в тому, що столичний клуб тоді називався «Woolwich Arsenal», а англійське написання Вест Окленд — West Auckland. І начебто сер Томас сказав секретарці: "Викличте W.A.!", маючи на увазі Арсенал. А та, уявiть собі, — і викликала Вест Окленд. А ті, уявiть собі, — й погодилися!

Але просто погодитися виявилося замало. Тепер потрібно було дістатися до Турина, де мав відбутися турнір. Після певних мук проблему вирішили. Половину витрат на дорогу покрив спонсор, а ще половину шахтарям довелося доплачувати з власних кишень. Загалом, з великими труднощами дісталися місця призначення. І, як виявилося, не дарма страждали.

У півфіналі суперником Вест Окленда був німецький Штутгартер Шпортфройндер, який у цьому випадку уособлював усю Німеччину. Але проти згуртованої команди англійських шахтарів у нього не знайшлося жодного шансу: він програв 0:2, пропустивши по голу на початку та наприкінці матчу. В іншому півфіналі господарі італійці (збірна туринських клубів — Ювентуса та Торіно) несподівано поступилися швейцарському Вінтертуру 1:2 — причому програли, відкривши рахунок. Ну, а у фіналі англійці забили два голи вже в перші 10 хвилин, і далі спокійно контролювали хід гри, запобігаючи всім спробам швейцарцiв відігратися.

Так англійські аматори перемогли європейських професіоналів, продемонструвавши реальну на той час силу британського футболу. Так шахтарі стали чемпіонами світу — нехай і дуже неофіційними.

А щоб ніхто не сумнівався, через два роки Вест Окленд ще раз приїхав до Турина на другий розіграш "Трофею сера Томаса Ліптона". І довів, що перший успіх випадковістю аж ніяк не був. У півфіналі англійці спокійно розібралися з черговими швейцарцями, з Цюріхом — все ті ж класичні 2:0. Ну, а у фіналі просто розірвали Ювентус на очах у приголомшених земляків — 6:1, причому 4:0 було вже після 15-ї хвилини.

Згідно з регламентом, команда, яка двічі виграла трофей, забирала його у своє вічне володіння. Та сталося інакше. Вест-Окленд кубок отримав, тут усе було по-людськи. Але далі почалася інша історія. Частина гравців, які мали серйозні фінансові проблеми, запропонувала продати трофей, а гроші поділити. Після деяких суперечок так і зробили. Покупницею стала власниця одного з місцевих готелів. У її родині кубок залишався до 1960 року, коли з ініціативи деяких небайдужих людей було розпочато збір коштів серед місцевого населення з метою викупу цього історичного артефакту. Збір був успішним, артефакт викупили й повернули клубу.

Але це, на жаль, не кінець історії. У 1994 році кубок вкрали. І попри відчайдушні зусилля місцевої поліції та винагороду в 2 тисячі фунтів тому, хто допоможе знайти зниклий трофей, його так і не знайшли. І зараз клубний музей Вест-Окленда прикрашає точна копія трофея, нагадуючи про ті дивовижні часи, коли звичайні шахтарі могли стати чемпіонами світу.

А ще про них нагадує телевізійний фільм "Кубок світу: історія капітана", знятий у 1982 році. Ось він (вибачте за нашу англійську):