Жоден з аматорських клубів, на жаль, не продовжив свій шлях у Кубку України. А шкода — такі історії завжди додають колориту турнірам на вибування. А коли такі клуби проходять дуже далеко — тим більше. А якщо добираються до фіналу — то взагалі. Terrikon.com згадує одну з найдивовижніших історій у цьому жанрі...

Навесні 2000 року французький футбол пережив одну з найчистіших і найзворушливіших казок за всю свою історію. Клуб із четвертого дивізіону, повністю аматорський, з гравцями, які вранці стояли за прилавком або лагодили потяги в тунелі під Ла-Маншем, а ввечері одягали футболки, дійшов до фіналу Кубка Франції. Назва цього клубу — Кале, а якщо точно — Calais RUFC.

Саме Кале — сіре портове місто на самому півночі країни, відоме як останнє володіння англійського короля у Франції (до 1558 року). Холодний вітер з протоки, високий рівень безробіття, важка промисловість — ось такий бекграунд. Місцевий футбольний клуб ніколи не відзначався особливими успіхами. Бюджет мізерний, стадіон Жюльєн-Дені вміщував пару тисяч людей, а гравці отримували в кращому разі символічні гроші, а частіше — нічого.

Вони були справжніми аматорами в найчистішому сенсі цього слова. Електрик Еммануель Вассер працював у Євротунелі. Жоселін Мерлен і Мікаель Жерар продавали алкоголь англійським туристам у магазині cash & carry. Грегорі Лефевр був доглядачем кемпінгу, Стефан Каню — садівником. Воротар Седрік Шій і капітан Реджинальд Бек теж заробляли на життя зовсім не футболом — іноді навіть важко було зрозуміти, чим саме. Тренував цю різношерсту компанію Ладіслас Лозано — француз іспанського походження, людина сувора, вимоглива й неймовірно харизматична. У цивільному житті — муніципальний службовець, а для гравців — водночас тренер, психолог, соціальний працівник і наглядач.

На початку сезону команда грала вкрай погано. Після серії невдач Лозано влаштував сувору розбiрку, а у відповідь запропонував усім висловитися про те, що їх турбує. Гравці виклали все: претензії, скарги на втому та відсутність єдності. Багато хто потім зізнавався, що без тієї розмови нікуди б не дійшли. Але куди ж вони дійшли?

Шлях у Кубку Франції розпочався буденно. Перемоги над районними командами, потім, у основній сітці, впевнений розгром сусідів із Дюнкерка — 4:0. А далі почалося справжнє диво. У 1/32 фіналу Кале приймав Лілль — лідера другого дивізіону, команду з іншого всесвіту. Матч грали під час справжньої бурі, що виявилося на руку більш прямолінійним господарям. 1:1 у основний час, серія пенальті — 7:6 на користь Кале. Тут ще треба врахувати, що раніше Лілль вже вибивав калезійців із національного Кубка, тож тут, окрім чистого захоплення та блискучої сенсації, була ще й солодка помста. Лозано спеціально готував їх бити одинадцятиметрові: жодних викрутів, жодних "паненок" — усе максимально просто й надійно. Це спрацює ще не один раз.

Далі доля вирішила трохи побалувати Кале, підкинувши в 1/16 фіналу таких самих, і навіть ще більш запеклих любителів Ланжо-Касте — зовсім ще молоду команду, для якої досі той виступ залишається найбільшим досягненням. З ними хлопці з Лозано впоралися без проблем. Наступним суперником став найдосвідченіший Канн, який ще недавно грав у Лізі 1. Але Кале вже почув присмак долi: знову 1:1, знову перемога в серії пенальті 4:1 завдяки воротарським дивам Шія та нехитрим, але точним ударам калезців. Ця дивовижна серія вивела команду до чвертьфіналу — висота, від якої могла запаморочитися голова. Але ні, не запаморочилася. Кале взяв і переміг Страсбур, 9-ту команду Франції за підсумками сезону. Причому як — пропустив на 7-й хвилині, і всі були впевнені, що це початок розгрому, але дивовижний аутсайдер уже до перерви вів 2:1, та так більше й не пропустив.

Ну, а в півфіналі на них чекало справжнє пекло — чемпіон країни Бордо. Саме тут, здавалося, мали згаснути всі надії. У складі суперників — найкращий гравець Ліги 1 Алі Бенарбіа, найкраща в країні пара креативних півзахисників Мішель Павон - Йоан Міку, найкраща атакувальна лінія Сільвен Вільтор - Ліліан Лаланд. 12 квітня 2000 року на заповненому майже вщерть 40-тисячному стадіоні Фелікс Боллар (його Ланс поступився сусідам із Кале з цієї нагоди), у холодну погоду з мокрим снігом зустрілися академічно (тобто поблажливо) налаштовані чемпіони та запеклі аутсайдери, які виходили на поле, наче на останню битву.

Основний час закінчився нулями — Бордо так і не зміг нічого придумати проти цієї самовідданої люті. У додатковий час Кале творив неможливе. На 99-й хвилині Седрік Жандо відкрив рахунок. Лаланд зрівняв. Здавалося, все скінчено. Але на 113-й Матьє Мілльєн, який напередодні складав університетські іспити, забив другий гол. А на 118-й Мікаель Жерар поставив крапку — 3:1 на користь Кале.

Місто збожеволіло. Дванадцять тисяч людей зустрічали команду на вулицях. З’явилася спеціальна пісня, сувенірна крамниця, автобуси з уболівальниками. Після матчу у Лозано стався серцевий напад. Його відвезли до лікарні. Через три дні він уже був на ногах. Президент Франції Жак Ширак особисто зателефонував, щоб привітати дивовижну команду, сказавши, що бачить у ній тріумф французького духу.

Фінал із Нантом відбувся 7 травня на Стад де Франс у присутності 78 717 глядачів — більше, ніж населення Кале. І 15 тисяч із них представляли це місто, яке переживало небачене футбольне щастя. Готувалися серйозно: їздили до сусіднього Клерфонтену, на порожній стадіон, щоб звикнути до масштабу. І що ж?

На 34-й хвилині з секторів, де сиділи вболівальники з Кале, пролунав крик, якому позаздрили б навіть сирени: Жером Дютітр забив гол, вивівши свою команду вперед! Це вже перевершувало всі мислимі масштаби дива. І цілих півгодини аматори лідирували у фіналі Кубка Франції. Але в роздягальні Лозано чомусь влаштував сувору розмову — йому не подобалося, як грає команда. Швидше за все, тренер перестарався — багато хто потім говорив, що тренерська розбірка трохи зіпсувала настрій. І на другий тайм Кале вже не вистачило. На 50-й хвилині Антуан Сіберскі зрівняв рахунок. А на 90-й доля остаточно відвернулася від Кале. Захисник команди Фабріс Барон у власному штрафному майданчику зачепив Алена Кавелья, той впав (багато хто досі вважає, що це була симуляція). Суддя призначив пенальті. Сіберскі реалізував його. 1:2 — і це був кінець...

Після фінального свистка стався один із найгарніших жестів в історії французького футболу. Капітан Нанта Мікаель Ландро сам покликав Реджинальда Бека — і вони разом підняли кубок над головою. Так було вшановано одну з найгучніших сенсацій у світовій історії клубного футболу — вже й у той момент було ясно, що таке навряд чи повториться. Воно й не повторилося.

Гравці Кале повернулися до звичного життя. Хтось — на зміну в тунель, хтось — за прилавок. Лозано пізніше скаржився, що великий французький футбол його так і не прийняв. Сам клуб через кілька років збанкрутував. Але легенда залишилася. Це була не просто кубкова сенсація. Це була історія про те, що у футболі неможливе можливе навіть у епоху, коли гроші вирішують усе. І що звичайні хлопці зі звичайною роботою можуть змусити всю країну повірити в казку. І майже дописати її до кінця.