Звичайно, колись це повинно було статися - але, коли сталося, повірити в це виявилося неможливо. І тим не менше, це факт: Тарас Степаненко - більше не гравець Шахтаря. Переварюючи нову реальність, Terrikon.com шукає очевидну, здавалося б, але непросту, як виявляється, відповідь на запитання: чому ми навряд чи колись забудемо Тараса Степаненка?

Які картинки постають перед уявним поглядом, коли мова заходить про цього гравця? Їх три, вони розрізнені й різножанрові, і кожна по-своєму характеризує його.

Картинка номер один. Відень, серпень 2015. Шахтар грає з Рапідом у кваліфікації Ліги чемпіонів. М'яч у повітрі, до нього злітають Степаненко і ще один гарячий слов'янин - боснієць Сржан Граховац. Б'ються головами одна об одну, приземляються, падають... Степаненка забирають на ношах, обстежують, накладають шви. Боялися, що в нього станеться щось незворотне. Даючи інтерв'ю на наступний день, він посміхається і висловлює надію, що зіграє в матчі-відповіді. До речі, зіграв. І, як зазвичай, кидався в бій, не шкодуючи себе і не думаючи про наслідки.

Картинка номер два. Львів, квітень 2016. Шахтар приймає Севілью в півфіналі Кубка УЄФА. За рахунку 1:1 наші бразильці розігрують м'яч, і Марлос із флангу подає у штрафний. А хто це там летить до воріт, як то кажуть, "стрімким домкратом"? Перед ким розступаються іспанські й не дуже іспанські захисники? Хто головою заколочує м'яч під поперечину? Звісно, він, такі ситуації - його коронка.

Ну, і нарешті - і звісно! - епізод номер три. Травень того ж таки 2016, Київ. Динамо в статусі дострокового чемпіона України приймає Шахтар - і розгромно програє 0:3. І хоча матч нічого не вирішує, віддавати його ось так ганебно перед своїми трибунами кияни не хочуть. Пристрасті напружені, нерви оголені. І на 78-й хвилині вдарив грім: після третього голу (його забив Едуардо) Степаненко підбігає до трибун і показує вболівальникам емблему Шахтаря у себе на футболці. Посил зрозумілий, трибуни, звісно ж, вибухають, на полі одразу ж виникає бійка, в якій Андрій Ярмоленко не найбільш джентльменським чином б'є колегу зі збірної по ногах.

Потім вони прилюдно мирилися і навіть начебто трохи дружили. Степаненко вибачення прийняв, Ярмоленко визнав, що сам би так не зміг, додавши: "Тарас - справжній мужик!"...

Звісно, у кожного можуть бути свої моменти зі Степаненком, які запам'яталися. Їх можна підбирати й підбирати. У нашій пам'яті залишилися такі, тому що вони ідеально ілюструють головні якості цього футболіста: абсолютна безстрашність і самовідданість, приголомшлива цілеспрямованість і воля до перемоги, бездоганна відданість клубу.

Згадуючи Степаненка, ловиш себе на думці, що він був би гарний у будь-яку епоху Шахтаря. Сто років тому - коли клуб тільки ставав на ноги і все визначало поєднання характеру і фантазії. У бронзовому складі 1951-го, як ідеальний глибинний партнер геніального Олександра Пономарьова. У кубковій версії 60-х - як людина, готова будь-якої хвилини одним своїм вольовим зусиллям перевернути хід поєдинку. І в золотому складі 70-х, коли на перші ролі вийшов уже не характер, а клас, - його Тарасу теж не бракувало. Він дуже підходив будь-якій версії Шахтаря - а Шахтар у принципі дуже підходив йому.

У 2010, коли він з'явився в клубі, побачити в ньому легенду, якщо чесно, було важко. Він тримався скромно, технікою не вражав, і його майбутнє навряд чи міг би нафантазувати навіть найсміливіший прогнозист. Місце опорного півзахисника тоді міцно тримав Фернандіньо, і скажи тоді комусь, що Тарас стане згодом такою ж легендою клубу - засміяли б! Але ж саме так вийшло, і в його особі ми маємо один із дуже небагатьох випадків, коли Мірча Луческу погодився: так, адекватною заміною бразильцеві може стати й українець!

Про нього говорили багато, різно й компліментарно. Але, можливо, краще за всіх висловився якось жвавий на язик Євген Коноплянка: "Його взагалі на полі не видно, а потім він забиває".

Відхід Степаненка - це в повному сенсі слова кінець епохи. У нинішньому складі Шахтаря він був останньою людиною, яка грала на Донбас Арені. А коли це було? Та вже майже 11 років тому. 2 травня 2014 року, матч чемпіонату України Шахтар - Іллічівець. Незважаючи на всі обставини, на трибунах - понад 18 тисяч глядачів. За рахунку 2:1 на користь Шахтаря Тарас виходить на 77-й хвилині замість Ілсіньо. Через п'ять хвилин Дуглас Коста забиває третій і останній гол. Шахтар виграє і робить крок до чергового чемпіонства - п'ятого поспіль. Оформлять його "гірники" в наступному матчі, достроково - за тур до фінішу. Але станеться це не в Донецьку, а в Черкасах. Більше на Донбас Арені Шахтар не зіграє - ні в тому сезоні, ні дотепер.

Тарас залишався у складі Шахтаря останньою сполучною ланкою з тією епохою, коли на матчі команди в Донецьку приходило по 50 тисяч людей, і це ставало святом, частиною якого був і він сам. На жаль, повернутися на диво-стадіон йому вже не вдалося. Але як хранитель традицій він був дуже важливий, і передав їх - нехай навіть дистанційно, нехай навіть у відриві від Донецька. У команді залишилися люди, готові нести ці традиції далі.