Олексій Бабешко — про міфи та білі плями в історії Шахтаря

1986 рік. Мені 13 років, і в газетному кіоску кмітлива продавчиня продає мені щойно виданий довідник «Шахтарю-50», додаючи «навантаженням» (так раніше справді бувало) нікому не потрібний журнал про те, як збудувати шлях у світле майбутнє. Журнал одразу пішов на макулатуру, а довідник, у якому рік за роком було описано кожен сезон «Шахтаря», став настільною книгою на кілька місяців.

Минуло півтора десятка років, і я познайомився з одним із його авторів — Олексієм Бабешком. Його масштаб як історика донецького футболу можна лаконічно описати словом — постать. І в травні у нас з’явилося два приводи для ґрунтовної розмови. По-перше, 70-річний ювілей самого Олексія Бабешка. А по-друге — 89-й день народження «Шахтаря».

— Чесно кажучи, я трохи загубився в часі, і коли усвідомив, що у вас 70-річний ювілей, то виходить, що в середині 80-х, коли вийшов уже практично легендарний довідник «Шахтарю-50», вам було трохи за 30…
— Так і є. І треба сказати, що ми тоді з Марком Левицьким справді зробили хороший довідник, який став справжньою точкою відліку капітальної історії команди.

— Але й у попередні роки й десятиліття знаходилися автори, які намагалися створити щось фундаментальне на цю тему?
— Звісно. Якщо не помиляюся, у 1963 році вийшов хороший довідник з історії всього донецького футболу. У 1969-му той самий Левицький під час роботи звернувся до відомого радянського статистика Костянтина Єсеніна, і той підготував докладну інформацію щодо виступів «Шахтаря» у вищій лізі — зіграні матчі, автори забитих м’ячів.

— У той час, мабуть, важче було знайти інформацію про довоєнний «Стахановець», як тоді називали «Шахтар»?
— Не сказав би. Про довоєнний «Стахановець» досить багато й докладно писали обласні газети. Першим кореспондентом, який поїхав на виїзні матчі, був Юрій Ісакович Шварц. Мені пощастило підтримувати з ним тісні стосунки. Дуже цікава людина і прекрасний оповідач. Шварц був укладачем довоєнних і післявоєнних програмок, у 1939-му провів перший радіорепортаж про матч «Стахановця», а в 50-ті у співавторстві з Харсілем склав перші донецькі довідники.

— Поставлю логічне запитання. Молоді люди не часто захоплюються історією — не лише футбольною. Як же ви стали винятком?
— Так, ви маєте рацію. Я ж і педагог, і психолог, і, за моїми спостереженнями, молодим людям здається, що саме вони — тут і зараз — творять цю саму історію. І це певною мірою правильно. Потім, з віком, з досвідом, може з’явитися інтерес до історії. Як у футболістів. Поки вони молоді, грають, їх дуже важко розговорити. Зате потім — скільки цікавих історій і спогадів! Щодо мене, то мені важко пояснити, чим був викликаний такий інтерес до історії. Можливо, тому що я дуже рано долучився до спорту — як глядач. У нашій родині завжди уважно стежили за спортивними змаганнями. У 60-ті окреме місце займали чемпіонати світу з хокею, змагання фігуристів. Та й футбольний чемпіонат світу 1966 року в Англії я й досі прекрасно пам’ятаю. Ми тоді подивилися буквально всі матчі.

— Вели зошит із результатами?
— А як же! Мені все це було дуже цікаво. Нещодавно знайшов такі записи 1967 року, згадав матчі «Шахтаря». Грали, до речі, доволі непогано — з Лобановським і Базилевичем у складі. Але мені тоді дуже подобався молодий Валерій Яремченко, який грав на позиції форварда. Яскравий, результативний. Того ж року я вперше потрапив на місцевий стадіон, де ми дивилися такий, «колгоспний» футбол. А поруч сидів чоловік із транзисторним приймачем, по якому передавали радіорепортаж про матч «Шахтаря» в Одесі. Лобановський тоді забив прямим ударом з кутового. Ці емоції теж залишаться на все життя.

— Була своя настільна книга про футбол?
— Не зовсім про футбол. У 1962 році в нашому книжковому магазині була єдина книжка, яка мала хоч якесь відношення до футболу. І називалася вона «Спортивний щорічник 1962 року». А в ній уже — розділ про футбол. І, звісно ж, на початку 60-х «Шахтар» прогримів перемогами в Кубку СРСР. Думаю, усе це поступово захопило.

— Я ще сам застав у своєму дитинстві: у нас у класі було кілька людей, які робили такі саморобні «довідники», вклеюючи в альбоми газетні вирізки…
— Це мені теж знайоме. Газети тоді передплачували всі. І передплачували багато. У нашій родині це був «Советский спорт» і обласні видання. І я, як і ви, акуратно вклеював ці газетні статті в зошит, який у мене зберігся з тих часів. Потім пішов в армію. Служив далеко — у Забайкаллі, і просив батька, щоб він надсилав мені вирізки з газет, завдяки чому я був у курсі всіх справ. Вже потім у газеті «Комсомольское знамя» публікували оголошення колекціонерів, і я вступив у листування з такими ж уболівальниками, які надсилали програмки, довідники... Бувало, отримував по 30 бандеролей на день, бідна листоноша «плакала» від такої кількості.

— Повертаючись до довідника «Шахтарю-50», як ви познайомилися з Левицьким?
— Це сталося вже після того, як я повернувся з армії. У нас у Донецьку був вчитель російської мови та літератури Сергій Анатолійович Канін — великий любитель футболу. Я на той час вже глибоко вивчав історію «Шахтаря», вів листування з найкращими статистиками радянського футболу. Написав і Каніну, який і познайомив мене з Левицьким.

— Пам’ятаєте першу зустріч?
— Так, я йому зателефонував — на той час Марк Юрійович працював у науково-дослідному інституті. Домовилися про зустріч. Поїхав до нього додому, а потрапив на його маму, яка влаштувала мені справжній допит: хто я, звідки, чим займаюся, навіщо приїхав… Потім запросила на чай, а згодом прийшов Марк. У своїй книжці «Назавжди з Шахтарем» він написав про мене, що я здивував його ще з першої зустрічі тим, що мої матеріали не потребували правок. І з того часу все закрутилося — мої статті почали публікувати.

— У якому це було році?
— У квітні 1977-го. Це був початок нашої спільної роботи. А завершилося все тим, що програмки і довідники, які ми випускали в Донецьку, визнавалися найкращими в Союзі. У мене десь лежить грамота від Федерації футболу СРСР — за активну пропаганду футболу. А взагалі мені було цікаво знайти і детально описати історію «Стахановця». І це було настільки непросте завдання, що на нього пішло 10–15 років.

— Давайте розвіємо кілька міфів або, якщо хочете, неточностей, які можна зустріти в різних джерелах. Перший — свої перші матчі «Шахтар» проводив під назвою «Вугільники».
— Це неправда. «Стахановець» створювався з труднощами. У ті часи команди представляли певні спортивні товариства, і в 1936 році у «Стахановця» не було ані товариства, ані стадіону. Рішення про створення чемпіонату було ухвалене ще у квітні, і в постанові було вказано, що одне з місць у чемпіонаті СРСР надається команді вугільників Донбасу.

— У сенсі шахтарів.
— Так, йшлося про рід діяльності, професію, а не про назву команди. Так само, як у цій постанові було написано про команду будівельників Баку. Але оскільки товариство ще не було створене, а в команди не було назви, то не всі, хто писав на той час про футбол, вникали в суть подій. Коли згодом було ухвалене рішення створити команду на базі товариства «Стахановець», теж виникли нюанси.

— Які?
— Товариство «Стахановець» було створене в Кадіївці — за місцем роботи Олексія Стаханова. Але все ж вирішили, що команда представлятиме обласний центр — Сталіно. Це теж звична практика тих років. Проте і тут була проблема — в місті не було стадіону. Його почали будувати в 1935 році, але до початку першого чемпіонату не встигли завершити будівництво. Вихід знайшли поряд — у Горлівці, де в тому ж 1935 році побудували до всесоюзної спартакіади вугільників гарний стадіон. Тож «Стахановець» був змушений проводити перші матчі там.

— Міф номер два якраз пов’язаний із Горлівкою. Мені доводилося зустрічати джерела, які стверджують, що в першому сезоні команда називалася «Стахановець» (Горлівка).
— І це також неправда. Взагалі найперша домашня гра проти спартаківців мала відбутися в Кадіївці. Але команди зібралися, а суддя… потрапив у ДТП. Матч провели, але він був визнаний товариським. А вже наступна гра чемпіонату відбулася в Горлівці, звідси й плутанина з назвою команди. Ніколи не існувало команди «Стахановець» (Горлівка). Вже потім, восени, коли був добудований стадіон, газети писали, що нарешті сталінський «Стахановець» проведе домашній матч на своєму полі. Але ніде не було ані слова про те, що це кадіївський або, наприклад, горлівський «Стахановець». І, до речі, якщо подивитися на перший склад, то там була переважна більшість футболістів зі Сталіно — більше десяти, і лише п’ятеро-шестеро з Горлівки.

— Перейдемо до міфу номер 3, який став частиною історії. Я маю на увазі офіційну дату створення — 24 травня 1936 року.
— Це — дата першого матчу «Шахтаря» в чемпіонаті СРСР. Але до 24 травня «Стахановець» провів ще один офіційний поєдинок. У наш час професійного футболу формулювання 90-річної давнини сприймаються важко. Тим не менше, 12 травня був зіграний офіційний матч показових команд України.

— Але ж і цю дату не можна вважати днем заснування. Погодьтеся, дивно уявити, що зранку футболісти зібралися в одному місці, вирішили створити команду, а ввечері вже зіграли свій перший матч.
— Абсолютно вірно. Якщо виходити з міжнародної практики, то потрібно відштовхуватися від дати, коли було ухвалене рішення про створення команди. Я знайшов замітку, в якій повідомлялося, що в Сталіно нарешті буде створена команда, і до неї запрошено та вже прибув до міста відомий форвард Микола Наумов, який, як ми знаємо, був гравцем, капітаном і першим тренером. І тут є цікава деталь — з ним товаришував Сергій Попельницький, який стверджує, що в трудовій книжці Наумова був зроблений запис: «Прийнятий до команди «Стахановець» Сталіно. Дата — 1 травня 1936 року». Тож, впевнений, спираючись на історичні документи, можна встановити точну дату заснування «Шахтаря».

— Напевно, «білих плям» в історії «Шахтаря» ще чимало. Найбільша проблема — протоколи матчів 30-х?
— Ні, ми з сином Андрієм відновили склади кожного матчу. Більше того — навіть капітанів у кожній грі. Тож можна сказати, що з імовірністю 90% ця робота вже повністю виконана. 10% залишаю на окремі довоєнні та післявоєнні матчі. Чому? Тому що навіть в офіційних протоколах того часу можливі помилки. А от де справді можна знайти щось нове, так це у 2000-х.

— Чому? Це ж відбувалося у нас на очах.
— Так, але є нюанси. Наприклад, «Шахтар» їде на передсезонні збори, проводить матчі, бере участь у міжнародних турнірах. І з’ясовується — то немає складу, то відсутня інформація про суддів, то не знайдеш, на якому стадіоні грали. І таких прогалин досить багато. Можливо, хтось скаже, що це вже надто прискіплива робота, але я впевнений, що її також потрібно зробити. Історія без якогось моменту перестає бути історією. Або буде неповною історією.

— Чи вдається ще знаходити речі, які по-справжньому дивують?
— Безумовно. У мене вже років 10-15 лежить фотоальбом, який мені подарував син Сергія Манова — учасника першої команди «Стахановця». І при уважному вивченні ми з Андрієм визначили, що 7-8 фотографій у цьому альбомі — саме з матчу 12 травня 1936 року проти одеського «Динамо». Того самого першого матчу! Більше того, знайшлася фотографія першого складу «Стахановця» з підписаними прізвищами футболістів.

— Захотілося подивитися.
— Думаю, що вболівальники зможуть їх побачити. Ми зараз готуємо черговий фотоальбом, присвячений формі «Шахтаря», в якому опублікуємо і ці, і інші унікальні фотографії. Наприклад, я знайшов фотографію 1911 року команди Юзівського спортивного товариства. Дуже гарна фотографія, якісна, як тоді робили — на картоні. Один великий поціновувач футболу подарував нам фото команди спортивного клубу імені Леніна 1923 року з трофеєм, який у 1913-му розігрувався як Кубок Донбасу. Тобто ми маємо уявлення, як виглядав ще дореволюційний футбольний трофей. Ми знаємо, в якій формі грала команда у тому ж 1913-му. Одним словом, дуже цікаві речі для тих, хто любить історію. У зв’язку з цим ми хочемо видати такий фотоальбом. Дай Боже, усе складеться.

— Історію та історії можуть розповідати і безпосередні учасники — гравці, футболісти. Мені здається, останні 10 років ми переживаємо якийсь бум таких біографічних книжок. Не прикро, що про «Шахтар» таких книг дуже мало?
— Свого часу за підтримки клубу ми зробили книжку про Віталія Старухіна. Це було нелегко, бо на той час його вже не було з нами. Андрій їздив до Мінська, зустрічався з родичами. Але, звичайно, живого слова Віталія дуже не вистачає. У мене в архіві лежить неопублікована книжка Валентина Сапронова, яку він писав на початку 60-х. Знаю, що велася робота над книгами Андрія Пятова і Даріо Срни, але ці проєкти так і не були реалізовані. На жаль.

— Напередодні чергового дня народження «Шахтаря», у кого ж, як не у футбольного історика, запитати: хто був найкращим з найкращих?
— Це дуже складне питання. Різний час, різний футбол…

— Погоджуюся з вами. Більше того, переконаний, що вболівальник має право оперувати лише тим історичним відрізком, який бачив на власні очі. Давайте звузимо коло до топ-3.
— Якщо говорити про новітню історію, то виділю Матузалема. Шкода, що у нього все так швидко промайнуло, але це був справжній віртуоз.

У воротах я б поставив Юрія Дегтярьова. Тому що більш впевненої гри, ніж у нього, я не бачив. Вона не була яскравою, але дуже надійною. А крім того, він був беззаперечним авторитетом у команді. Без таких дуже важко.

І, звісно ж, Віталій Старухін. Мені здається, що ми певною мірою спрощуємо гру Старухіна, коли розповідаємо, що він віртуозно грав головою. Якось ми розговорилися з Михайлом Соколовським, і він сказав, що, мабуть, половину своїх м’ячів забив після гольових передач Старухіна. Тобто зв’язка Старухін – Соколовський працювала в обидва боки, а це означає, що Віталій був не тільки бомбардиром, але й хорошим розігруючим. Старухін є Старухін.

Спілкувався Андрій Петі, terrikon.com