Лужніковський постскриптум: як Шахтар олімпійський приклад показав
Олімпійська тема із Шахтарем явно не перетиналася жодного разу, але неявно таке одного разу було. На початку серпня, відразу після закінчення ОІ-1980, гірники вийшли на поле Лужникiв, яке ще не охололо від радянської ганьби, щоб зіграти фінальний матч Кубка СРСР. Це був свого роду олімпійський постскриптум, і Terrikon.com згадує про нього...
У домашніх умовах, на московській землі від збірної СРСР чекали лише золота. Спочатку все йшло за планом, хоча суперники, якщо чесно, були ще ті - Куба, Венесуела і Замбія. Господарі виграли всі три матчі із загальним рахунком 15:1, зокрема у Куби - 8:0. У чвертьфіналі несподіваний опір чинив Кувейт – його ледве здолали з рахунком 2:1. А потім у півфіналі програли НДР 0:1, показавши якийсь безпорадний футбол. Перенервували від високої відповідальності, не інакше. Атакували багато, і по воротах били, але все якось невпопад. Так померли мрії про олімпійське золото, навколо якого збірна СРСР ходила з 1972 року.
А чемпіоном стала Чехословаччина, яка виграла фінал у НДР із рахунком 1:0. Цей матч відбувся на стадіоні в Лужниках у неділю, 2 серпня 1980 року. А вже через тиждень, за розкладом, тут мав пройти фінал Кубка країни. Перший після закінчення Ігор-1980 матч на цьому полі, з якого ще не встиг зійти олімпійський пил...
Олімпійська невдача, нікому не потрібна бронза викликала у радянських уболівальників сильне розчарування, навіть певне спустошення. Збірна СРСР, яка привчила за кілька попередніх років до постійних невдач (навіть проти таких суперників, як Греція, Фінляндія та Угорщина), в 1980, здавалося, підбадьорилася за нового тренера Костянтина Бескова, стала грати яскравіше - але ось, знову осічка. Фінал Кубка ставав чимось на зразок способу емоційного струсу, повернення в позитивне русло. Для тих, хто вболівав за Шахтар, так і вийшло. Для протилежного боку – ясна річ, навпаки.
За ідеєю, Динамо мало вигравати той матч. Передстартові розклади були за нього, грузинська команда перебувала на піку свого існування, з чудово збалансованим складом, додаючи до традиційної техніки відмінну зіграність та розуміння ситуації. Але Шахтарю трохи допомогла знову-таки Олімпіада. У складі збірної СРСР там виступали три тбілісці - Олександр Чивадзе, Тенгіз Сулаквелідзе, Реваз Челебадзе, причому два перші зіграли у всіх 6 матчах, дуже втомилися, до фіналу Кубка відновитися не встигли та продемонстрували далеко не весь свій потенціал. Це позначилося в обох голах, які забивав Шахтар - обидва рази у штрафному 'гірники' вигравали верхову боротьбу, яку Чивадзе, якби він був у найкращих кондиціях, так легко не поступився б.
Так що так, можна сказати, що олімпійський слід у тому матчі безперечно був присутній.
Тим не менш, Динамо виглядало дуже добре - принаймні класніше, ніж Шахтар. Особливо це стосується початку другого тайму, коли хвилин двадцять тбілісці постійно атакували і створили з півдесятка гарних моментів. Була ситуація, коли Володимир Гуцаєв тричі поспіль бив по воротах Віктора Чанова із забійного становища – і всі три удари прийняли на себе донецькі захисники, у тому числі – Валерій Горбунов, якого до того сильно пом'яли, і він грав із забинтованою головою, вносячи додатковий колорит у те, що відбувалося на полі.
Самовідданість - це те, в чому Шахтар явно перевершив візаві. Але не тільки. За грою донецька команда також усе зробила правильно. Тренер Валентин Миколаїв написав про фінал велику статтю в тижневику 'Футбол-Хокей', де виділив головну, на його думку, причину гірничого успіху: 'Переможець відповідав принципу турніру зіграти в потрібну годину, у потрібний день сильніший за свого суперника'. Шахтар віддав усі сили, це правда – але не вивалив їх усе відразу, а витрачав ощадливо, розумно, додаючи в той момент, коли цього вимагала гра.
Так сталося після 24-ї хвилини, пiсля того, як Віталій Старухін відкрив рахунок, на мить випередивши у повітрі всіх опонентів. Тут би Шахтареві й закритися, зіграти на утримання рахунку - але ні, навпаки, стали діяти в кращих своїх традиціях, широко і маневрено, збивши з пантелику суперника і ледь не забивши ще.
Приблизно така ж ситуація вийшла і наприкінці, коли на 80-й хвилині Динамо рахунок зрівняло. Шахтар міг розсипатись від образи, що не дотрималися зовсім небагато. Але ні, не розсипалися. Повний спокій, максимум організації. Подача кутового, втомлений захист тбілісців упускає Володимира П'яних, що підключився до атаки, і той зрізає м'яч головою в кут воріт.
Чи буде перебільшенням сказати, що Шахтар того вечора показав олімпійській збірній, як треба перемагати? Напевно ні. Нехай ситуації були зовсім різні, але рівень обох матчів – найвищий, напруга – цілком порівнянна. Просто в одному випадку команда б'ється чолом об стіну, не розуміючи, чому ця стіна не пробивається. А в іншому – чітко виконує план, складений з урахуванням переваг та недоліків суперника. Ні на хвилину не втрачає холоднокровності. Ясно розуміє свої плюси та чітко їх реалізує.
Так, певно, того вечора 9 серпня 1980 року Шахтар передав великий олімпійський привіт невдачливій збірній СРСР!
