Сьогодні виповнюється 30 років з початку президентства в Шахтарі Ріната Ахметова — людини, яка створила клуб європейського рівня там, де мало хто сподівався його побачити. У ювілейний день Terrikon.com згадує, з чого все починалося...

1996-й став найгіршим роком для Шахтаря за весь український період — з турнірної точки зору.

У чемпіонаті країни команда посіла 10-те місце — ніколи ще так низько вона не опускалася, і більше ніколи й близько не опуститься. У кубковому півфіналі з вінницькою Нивою ганебно вилетіла. Статус одного з українських гpaндів, що автоматично перейшов із радянських часів, танув на очах. Дехто почав радісно писати про те, що "Шахтар скінчився", інші, навпаки, сумували з цього ж приводу...

Преса не могла розглядати суто спортивні результати окремо від страшних подій усередині клубу. Журналісти багато писали про те, що команда виявилася психологічно зламаною після вбивства президента клубу Ахатя Брагіна, яке сталося прямо на стадіоні Шахтар у жовтні 1995 року. У статтях за підсумками сезону зазначалося, що загибель боса спричинила хаос у фінансуванні, карусель на тренерському містку та загальну дезорієнтацію футболістів. Газети писали про Шахтар як про клуб, який бореться за фізичне виживання, а не за медалі.

Коли у квітні 1996 року Шахтар поступився Ниві у Кубку, спортивні видання опублікували матеріали про "повний крах". А після закінчення сезону преса масово критикувала команду за безвольність і втрачений шанс зберегти путівку до єврокубків.

Ось як, наприклад, висловлювала свої почуття провідна спортивна газета тих часів — "Команда": "Десяте місце донецького Шахтаря — це не просто локальна невдача, це повноцінний тектонічний зсув в ієрархії вітчизняного футболу. Клуб, який ще рік тому піднімав над головою Кубок країни, а два роки тому — приміряв срібні медалі, сьогодні виглядає безсилим середняком, нездатним чинити опір не тільки визнаним лідерам, а й вчорашнім дебютантам Вищої ліги. Донеччани повністю втратили свій фірмовий кубковий характер і колишню монолітність оборони, перетворивши кінцівку чемпіонату на сумне догравання. Пропустити вперед себе кіровоградську Зірку та кременчуцький Кремень для команди з такими традиціями та інфраструктурою — це беззастережна капітуляція, що вимагає не косметичних реформ, а радикальної хірургії всього клубного організму".

І вирок від регіональної преси: "Шахтар зразка літа 1996 року — це команда, яка відчайдушно намагається знайти опору під ногами і просто вижити в умовах затяжного форс-мажору, коли думки гравців зайняті далеко не тактичними схемами".

Преса літа 1996 року оточувала Шахтар суцільним песимізмом. Звучали найрізноманітніші закиди, але журналісти сходилися в одному: клубу потрібна термінова перебудова та потужний інвестор.

Але в міжсезоння нічого не сталося, крім одного: на посаду головного тренера повернувся з Кремня Валерій Яремченко, а з ним — кілька донецьких зірок, які послідували за ним до Кременчука (Олег Матвєєв, Ігор Леонов, Сергій Ателькін). Але принципово це не змінило ситуацію. Сезон Шахтар розпочав не як команда, яка прагне повернутися до лідерів національного футболу, а як середняк, що змирився зі своєю долею.

Після перших 10 турів "гірники" йшли на 5-му місці. Від Динамо відставали, здавалося б, не набагато — на 5 очок, але впевненої, стабільної гри не демонстрували. Поступилися запорізькому Торпедо та Прикарпаттю. Не кажучи вже про те, що лідеру програли вдома без зайвих слів — 1:3. Причому за рахунку 1:2 мали шанс відігратися, але Олександр Шовковський відбив удар Валерія Кривенцова. А остаточний вирок виніс колишній донецький вихованець Сергій Ребров.

Аналізуючи матч, журналісти писали, що кияни перемогли завдяки класу, холоднокровно покаравши захист "гірників" за грубі помилки. Перемогу гостей називали закономірною та гросмейстерською. Відзначалося, що Донецьк починає розвивати стійкий комплекс перед Києвом, оскільки це була вже п’ята поспіль поразка Шахтаря в очних зустрічах чемпіонату (після 1:3, 0:3, 2:3 і 1:3 у попередніх сезонах — з незмінно дірявою обороною).

Цитата з "Спорт-Експресу": "Флангові атаки киян, особливо активність Косовського, раз по раз ставили донецьку оборону в глухий кут. Голи Косовського на 25-й хвилині та Леоненка на 31-й стали "холодним душем", який оголив повну відсутність ігрової дисципліни у Шахтаря в захисній лінії".

А 29 вересня Шахтар програв в Івано-Франківську Прикарпаттю, що було вже не тривожним дзвіночком, а дзвоном. Жодних висновків для себе команда чомусь не зробила, оборона, як і раніше, періодично "засинала", чим двічі не забарився скористатися суперник під керівництвом легендарного Віктора Колотова. Швидко відігравши один гол, Шахтар кинувся рятувати матч — але нічого, крім "навалу", придумати не зміг. Господарі захищалися набагато розсудливіше.

З Шахтарем творився явний безлад, хоча періодично команда могла влаштувати феєрверк — наприклад, 4:0 проти тернопільської Ниви. Але вгадати, коли її відвідає натхнення, не міг ніхто. Це був явно не претендент на медалі і точно не гpaнд.

Ось тут-то й з’явився Ахметов...