Остання осінь Конькова

Позавчора помер Анатолій Коньков, один із найвидатніших футболістів в історії Шахтаря й один із найвидатніших - Динамо. Прощаючись із ним, Terrikon.con згадує якраз час перелому - коли він ще був у Шахтарі, але вже ось-ось мав переїхати до Києва...

У 1974 Коньков був головною зіркою Шахтаря. Король півзахисту, лідер команди, гравець збірної СРСР, людина, без якої донецькі вболівальники насилу могли уявити собі команду. Але ось - довелося.

Чемпіонат того року Шахтар почав із Коньковим у складі - а як інакше? Від відіграв увесь весняний цикл, усі 12 матчів у березні, квітні та травні. Але потім випав через травму, яка залишила його поза строєм до самого листопада. Команді довелося обходитися без нього. І якось вийшло. Саме в цей відрізок зміг проявити себе новачок Михайло Соколовський - гравець дещо іншого плану, але теж прекрасний півзахисник. Це не була пряма, адекватна заміна - але порожнеча була заповнена. Хоча, звісно, всі чекали на повернення Конькова.

І він повернувся. 2 листопада 1974 року вийшов у стартовому складі в Москві, на матч із Динамо. Із Соколовським як із партнером по півзахисту. Матч вийшов жахливий. Динамівці виграли 3:0, Коньков отримав попередження, команда грала хто як - кожен сам по собі. Хоча начебто всі головні виконавці були на місці - Старухін, Васін, Дудинський, Сафонов. Але не було єдності, не було, як то кажуть, хімії.

Шахтар на той момент ішов на 7-му місці і цілком ще залишався в боротьбі за нагороди. У нього було 26 очок - стільки ж, скільки і в тих самих московських динамівців, лише на три менше, ніж у "Торпедо", що йшло третім, і лише на п'ять, ніж у другого Чорноморця. "Срібло ще дзвенить!" - жартували вболівальники, приховуючи за цими словами потаємну надію. Справді, ну а раптом? Команда-то прекрасна, і в найкращих матчах сезону вона це доводила. І з топ-10 не випадала протягом усього сезону. Можна ще, можна поборотися за медалі. Тим більше, Коньков повернувся!

Нічого не вийшло.

Наступний матч Шахтар проводив удома. Суперником був ЦСКА - команда хвора, що кульгала в нижній частині таблиці. Жодних завдань перед господарями в Донецьку вона не поставила. Господарі відповіли тим самим. Коментарі описують матч по-різному. Хто - як безбарвний і безвольний. А хто відзначає невикористані моменти Шахтаря. Так чи інакше, але результат безперечний - 0:0 і ще один крок униз, у напрямку від трійки призерів.

Далі - гірше. 17 листопада "гірники" приймали Торпедо, яке відчайдушно чіплялося за медалі. Це вам не демотивоване ЦСКА, яке, попри загрозу вильоту, виглядало безвольним і байдужим. Торпедівці рвали й метали, вони свої два очки віддавати не збиралися - і довели, що претензії їхні обґрунтовані. Гості перемогли 2:0, на смуток місцевої аудиторії, яка вже почала забувати, що таке - голи у виконанні своєї команди.

Після цього Шахтар опинився на 10-му місці. І ось настало 20 листопада 1974 року. День останнього матчу Конькова у складі команди, з якої почалася його слава.

На той момент Арарат був однією з найсильніших команд Союзу, зовсім нещодавно, 1973-го - чемпіон країни. Усі це пам'ятали, поважали їх за яскраві європейські виступи. Та й узагалі, у турнірній таблиці Арарат ішов на 5-му місці. На медалі вже не претендував, але був серед найкращих. А ще, мав репутацію "домашньої" команди, тобто, перед своєю аудиторією завжди старався. Тим паче в останньому матчі сезону. Звичайно, вони хотіли закінчити на мажорній номі. І закінчили.

Склад Арарата вийшов бойовий, чемпіони СРСР були в строю - Альоша Абрамян, Аркадій Андріасян, Оганес Заназанян, Микола Казарян. All stars, загалом. Опиратися їм Шахтар не зміг. На 14-й хвилині Андріасян відкрив рахунок, на 66-й Назар Петросян подвоїв, встановивши остаточний результат. 0:2 - з моменту повернення Конькова Шахтар таки й не зміг забити жодного гола. А сезон закінчив на 12-му місці з 16, лише за 2 два очки від зони пониження.

Таким вийшов останній матч сезону. Тут можна було б сказати щось на кшталт: "Чемпіонат завершено, з нього треба винести уроки та рухатися далі". Так, у принципі, і вийшло. Витягли, рушили - і в підсумку, дійшли до срібних медалей. Але не все.

У міжсезоння Донецьк був вражений як громом новиною про те, що Коньков іде в київське Динамо. Сам він у пізніших інтерв'ю говорив про те, що особливо туди не прагнув, але розумів, що для професійного зростання це буде корисно. Поінформовані люди - інсайдери, як сказали б зараз - стверджували, що вирішальним аргументом стала наявність у тренерському штабі Динамо Олега Базилевича, з яким Конькову чудово працювалося в Шахтарі. Лобановського він теж знав як гравець - трохи грали разом у Донецьку наприкінці 60-х.

Утім, усе це не має майже жодного значення. Слід визнати чисту правду: тодішній Шахтар справді не відкривав таких перспектив, як Динамо. Тож, відсунувши вбік образи, слід просто віддати належне Анатолію Конькову, який назавжди залишився в історії команди як гравець, що з'єднав минуле і майбутнє. Як символ сучасного донецького футболу на початку 70-х. Як зразок тих висот, до яких може вирости уродженець Донбасу, якщо Бог дав, а дещо ще приклалося.