Звичайно, можна довго сперечатися про те, який матч для Шахтаря 80-х був найкрасивішим. Але якщо виходити з сюжету, драйву і забитих голів, то навряд чи якийсь іще може посперечатися з епохальним розгромом тбіліського Динамо в 1983. Того вечора Шахтар показав, що під настрій може змести з газону будь-кого. Terrikon.com згадує чарівні миті...

Треба визнати, що в пізні радянські часи для Шахтаря, та й взагалі для більшості команд, 5 голів за один матч становило межу результативності. Якась магічна межа, переступити яку було чомусь дуже складно. З 1969 і до середини 1983 року "гірникам" зробити цього не вдавалося жодного разу. А тут – раптом відразу двічі, причому майже поспіль. 1 липня з рахунком 6:2 був розбитий кишинівський Ністру. Ну, ця перемога не варта була й ламаного гроша – молдавани в тому чемпіонаті грали роль явних хлопчиків для биття, пропустивши в підсумку 73 голи в 34 матчах. А ось через 18 днів послідувала перемога зовсім іншої цінності.

Суперник - тбіліське Динамо - на ті часи мав репутацію однієї з найсильніших команд в Союзі. Керував нею, як і раніше, видатний тренер Нодар Ахалкаці, з яким вигравалося і союзне "золото", і Кубок, і єврокубок. Правда, саме тоді, в 1983 році, починалася затяжна криза, яку до кінця Союзу грузинам так і не вдалося подолати. Але флер великих над ними все ще витав. І 18 липня до Донецька приїхала команда, у складі якої були гравці міжнародного класу - Олександр Чивадзе, Тенгіз Сулаквелідзе, Рамаз Шенгелія. Учасники чемпіонату світу, кращі футболісти Союзу...

У Шахтаря вийшло навпаки. Одна з найсильніших команд 70-х на початку наступного десятиліття потрапила в яму і в 1982 році ледь не покинула Вищу лігу. Але в 1983 справи ніби налагодилися, в турнірній таблиці вона займала місця в основному у верхній частині. І забивали багато (48 голів у 34 матчах - 5-й результат на фініші чемпіонату). І склад ніби почав набирати форму. І Кубок СРСР взяли. Коротше, всі раптом повірили, що справжній Шахтар повертається. У підсумку, надіям збутися не судилося, але 18 липня 1983 року про це здогадуватися ще ніхто не міг.

Матч із тбіліським Динамо показав найкраще, що тоді міг продемонструвати Шахтар — шалений драйв, атакувальний порив, взаєморозуміння та взаємодопомога. Але й недоліки теж вилізли назовні в усій своїй непривабливості — розхлябаність, відсутність відпрацьованих дій, незрозумілі провали. Це була команда натхненна, але не відшліфована. І те, і інше побачили понад 37 тисяч уболівальників, які заповнили трибуни центрального стадіону Донецька.

Перший тайм пройшов, як на гойдалках. Шахтар чомусь відразу віддав ініціативу - чи то зі страху перед репутацією суперника, чи то таким був хитрий хід тренера Віктора Носова. Якщо друге, то спочатку спрацювало: на 14-й хвилині Сергій Ященко відкрив рахунок, добивши м'яч у сітку після деякої метушні в тбіліському штрафному майданчику. Але в кінцевому підсумку, ідея виявилася хибною: Динамо посилило натиск і зрівняло рахунок, а потім і вийшло вперед. Причому другий м'яч - наслідок грубої помилки донецької оборони, яка зробила необережний і невмілий поперечний пас - суперник таким подарунком із задоволенням скористався.

Це зачепило "гірників" за живе - і все миттєво змінилося. Як писав у звіті для "Радянського спорту" Петро Пономаренко: "Шахтар немов прокинувся. Потужно заграла середня лінія на чолі з капітаном Соколовським, пожвавилися форварди, все частіше стали висуватися в напад і захисники. Оборона Динамо, що нагадує нині ніби недобудовану фортецю, не змогла довго витримувати масований натиск". До кінця тайму залишалося всього п'ять хвилин - але їх вистачило, щоб не тільки зрівняти рахунок (Володимир Пархоменко), а й вийти вперед (Михайло Соколовський).

Ось на таких сплесках удачі Шахтар тоді й тримався. Відпрацьованого системного тиску, під яким гнулися суперники команди в 70-х, у Носова вибудувати не виходило, але на характер і драйв своїх хлопців він завжди міг розраховувати і як досвідчений мотиватор іноді вміло їх підхльостував. Утім, у тому матчі все йшло само собою - відчувши кров, "гірники" рвали й метали, наче їх під'єднали до якоїсь зарядної станції. А тбілісці все більше втомлювалися. Вони намагалися потримати м'яч, збити темп - не вийшло, отримали ще один гол від Віктора Грачова. Потім команди обмінялися пенальті (Чивадзе і Соколовський). А потім страту завершив той, хто її й почав - Ященко, і знову після "стандарту". Вирок вийшов дивовижний, за мірками чемпіонату СРСР - 6:3.

Це був найбільший розгром тбіліського Динамо у виконанні Шахтаря - і справжнє свято для донецьких уболівальників, більшість з яких зроду не бачили стільки голів в окремо взятому матчі чемпіонату СРСР. А уважні аналітики виявили у "гірників" контури тієї команди, яка могла б повернутися до числа постійних претендентів на медалі. Дійсно, той матч став одним із піків для Шахтаря 80-х. Команда показала свій максимум - і він виявився дуже високим. Переоцінювати перемогу над тодішнім жалюгідним Динамо, звісно, не варто, але плюси були очевидні - і вміння долати проблеми, і здатність масовано атакувати, і відчуття потрібного ритму, і наполегливість, і "фізика", і креатив. Усе це в команди початку 80-х було в потрібній кількості. Якби вона навчилася витягувати це з себе постійно, а не kbit коли вийде - славні дні могли б повернутися. Але вона не навчилася.