За часів союзного футбольного чемпіонату існував приз 'Разом із командою'. Його вручали, за сукупністю, 'за кращу організацію та проведення матчів на своєму полі, підготовку стадіону, джентльменську поведінку глядачів'. Абсолютним рекордсменом за кількістю його завоювань був Шахтар, про що сьогодні й згадує Terrikon.com...

Приз заснувала у 1978 президія Федерації футболу спортивних товариств профспілок. Першим його володарем того року стало тбіліське Динамо. У наступні роки його присуджували ЦСКА, Кубані та Спартаку. А потім настав час Шахтаря. У 9 сезонів до розвалу Союзу донецький клуб завойовував приз 'Разом з командою' 5 разів. Ніхто інший цього результату повторити не зміг. Ніхто інший не зміг взяти цей приз навіть понад два рази.

Власника призу у пресі нерідко називали 'народною командою'. Якщо так, то Шахтар у Союзі став 'найнароднішим'.

Символічно, що вигравати приз гірники почали, повернувшись на рідний стадіон. Протягом майже чотирьох календарних років їм доводилося грати на іншому газоні – Локомотива (згодом – РСК Олімпійський). Шахтар у цей час перебував на реконструкції - після того, як поле було вбито після зливи в 1977. Відновлення зайняло дуже багато часу, тому що до питання підійшли спочатку формально, сподіваючись відбутися косметичними заходами, але потім зрозуміли, що це не спрацює, і надійшли фундаментально. Була змінена вся система, з'явився дренаж та підігрів. Начебто планували повернення 1980-го, але щось виявилося не те з газоном - трава погано приживалася. А ось до весни 1981 року все було готове, і 2 травня Шахтар зіграв перший матч на новому-старому полі. 15 тисяч глядачів спостерігали за тим, як їхня команда обробляє під горіх сімферопольську Таврію 3:0 (голи забили Віктор Грачов, Віталій Старухін та Сергій Кравченко).

Звичайно, Локомотив був непоганим стадіоном, а місткістю навіть перевищував Шахтар. Але все-таки, будувався він насамперед як легкоатлетичний – принаймні не для футболу найвищого рівня. Енергетика була не та. Розташований у ніші, майже повністю «втоплений» у землю, він не так концентрував емоції вболівальників, як Шахтар. На Локомотиві енергія, здавалося, відлітала в небо (теж ефектно, по-своєму). На Шахтарі вона збиралася в чаші, яка височіла над рівнем землі та резонувала в такт уболівальницьким біоритмам. Відчуття від присутності на матчах були зовсім різні.

У перший повний сезон на рідному стадіоні Шахтар і виграв приз Разом із командою вперше. Коментуючи цю подію, історик клубу Олексій Бабешко пише: 'Таким чином було відзначено високу культуру проведення змагань у Донецьку: чудово підготовлене поле, яскраві та змістовні програми, організованість та об'єктивність глядачів, які не залишили команду у скрутну хвилину'. Це правда – хвилина була справді важка. Перше коло того сезону Шахтар провів огидно, набравши всього дев'ять очок і перебуваючи під прямою загрозою льоту. Але вболівальники наполегливо продовжували ходити на матчі (нехай і не з аншлагами). А 28 серпня 1982 року, коли відбулася 1000-а гра Шахтаря у Вищій лізі, набили стадіон вщерть - і навіть більше. І їхня команда мало не рознесла чудове тбіліське Динамо з Дараселією, Шенгелією, Чивадзе, Сулаквелідзе, Гуцаєвим - але трохи сил не вистачило: ведучи 3:1, донеччани дозволили гостям зрівняти рахунок.

У тексті Бабешка згадуються програми - і не випадково. Це була відома козирна фішка клубу. Виготовлені на хорошому поліграфічному рівні (принаймні на ті часи), вони були складені компетентно і не без вогника, поєднуючи серйозність із вигадкою. Готувалися вони під егідою прес-центру Шахтаря, участь брали відомі у Донецьку 'пір'я' - той же Бабешко, Марк Левицький, Леонід Санін тощо. Це був цілком конкурентоспроможний продукт навіть на союзному рівні – далеко не кожен московський клуб міг похвалитися таким.

До організації матчів також питань не виникало. Інцидентам із приїжджими вболівальниками вдавалося запобігти. Згадується, як технічно й начебто незримо міліція локалізувала фанів Зеніту. Боротьба на полі йшла завзята, не без нервів, і гостьовий сектор (збившись у купку кілька десятків жителів півночі) постійно хвилювали сусідні трибуни всякими образливими кричалками. Гарячі донецькі хлопці прагнули до них з'ясовувати стосунки - але тут же потрапляли до рук правоохоронців, що виникали ніби звідки. Втім, від відплати ленінградські фанати все одно не втекли - їх оточили в підземному переході на виході з парку Щербакова, де розташовувався стадіон, і ретельно зім'яли...

Шахтар виграв приз 'Разом із командою' і в 1983, показавши четвертий результат у країні за відвідуваністю - при не наймісткішому стадіоні (тоді матчі команди відвідало 830 глядачів). Потім приз два роки відпочивав від Донецька, а 1986-го повернувся - і залишився ще на два роки. Шахтар займав тоді досить високі місця в чемпіонаті (6-е, 7-е та 8-е відповідно), підтримку мав шалену, Тбілісі та Ташкент могли б позаздрити. Так, це була народна команда, без запитань.