Нещодавно ми згадували про перших гравців "Шахтаря", які виїхали на заробітки за кордон. Логічно продовжити цю тему прикладом протилежного штибу, розповівши про футболіста, який, навпаки, залишився в команді, незважаючи на часи й обставини. Terrikon.com має на увазі Сергія Ященка, чия кар'єра - приклад вражаючого "одноклубія"...

Ященко з'явився в команді перед стартом сезону 1982, а останній матч зіграв у 1995. Між цими двома датами - тільки Шахтар і нічого, крім Шахтаря. Причому грав він багато - був витривалий і фартовий, серйозні травми його обходили стороною. У підсумку, назбиралося 444 матчі за клуб - поки не з'явився Даріо Срна, це залишалося рекордом.

Прийшов він з московського ЦСКА. Хоча цей епізод можна було б і не брати до уваги - зіграв він там лише три матчі, у всіх виходив на заміни, в сумі вийшло лише 96 хвилин наприкінці чемпіонату 1981, у жовтні-листопаді. Потім до вух селекціонерів Шахтаря дійшло, що в складі армійців з'явився якийсь здібний хлопчина з Донецької області - і вони поквапилися.

Як Ященко опинився в Москві? За стандартною радянською схемою. Він народився 25 червня 1959 року в Костянтинівці. Ні в яких футбольних школах не займався, все його виховання - дворова команда. Потім пішов в армію, там став грати за команду частини, став зіркою чемпіонату військового округу, його помітили спостерігачі з ЦСКА і порекомендували тренеру армійської СДЮШОР Борису Копєйкіну, який дав добро на цей, будемо говорити, трансфер. Відтоді Копєйкін скрізь і значиться як перший тренер Ященка - хоча, якщо розібратися, чого він там встиг навчити молодого футболіста за пару місяців?

У Донецьку Ященку з ходу пообіцяли квартиру і машину. Але він відмовився. "Сказав тренеру, що заграю за Шахтар, тоді й дасте все. Тому, на початковому етапі своєї кар'єри в Донецьку, жив із сім'єю в гуртожитку - у "сталінці", де окрім мене проживали гравці дубля", - згадував Ященко. Утім, так звана "общага" була в самому центрі міста, на бульварі Пушкіна. Та й потім, звісно, прийняв від клубу все, що належить.

У команду він потрапив на переломі. Старий склад відживав своє - один за одним йшли гравці, які в 70-х зробили "Шахтар" одним із лідерів союзного футболу. Старший тренер Віктор Носов начебто сформував новий - але в міжсезоння все раптом посипалося, люди йшли хто куди з різних причин. Ященко потрапив у команду, яка існувала в якомусь напівреальному режимі. Це створювало нестабільну ситуацію, але, з іншого боку, відкривало перед новачком перспективи.

Але спрацювали вони не відразу. Лише восени Носов знайшов йому тверде місце в півзахисті і став випускати постійно. Тоді ж новачок забив і свій перший гол - 23 жовтня у ворота Кубані. Сам Ященко у своїх інтерв'ю говорив, що саме цей гол зберіг Шахтарю місце у Вищій лізі. Це явне перебільшення - до кінця чемпіонату залишалося ще 5 матчів. Але якщо врахувати, що в підсумку "гірники" випередили "Кубань", яка вилетіла, лише на 2 очки, то можна вважати і так.

Ну, а наступного року Ященко забив гол, який можна було б називати головним у його кар'єрі, хоча сам він так ніколи не вважав. Справа була в Москві, у фіналі Кубка СРСР, Шахтар грав із харківським Металістом, переміг 1:0, і трофей приніс саме влучний удар донецького півзахисника, на той час - уже міцного гравця основи. Сам він цей гол ніколи не любив із двох причин. По-перше, все вийшло випадково. По-друге, потім його звинувачували в тому, що він підіграв собі рукою. "Віктор Грачов прострілив, я намагався завершити, але м'яч спершу влучив у захисника "Металіста" Віктора Сусло і від його ноги відскочив мені в голову, а потім - у сітку", - реконструював момент Ященко. Жодної руки - але й голова в тому епізоді навіть подумати не встигла...

Далі був 1984-й, який приніс йому найбільше розчарування в кар'єрі. Чвертьфінал Кубка кубків із Порту, рахунок 1:0 на користь "Шахтаря" - і тут... "Я не забив у практично порожні ворота, треба було нічого не вигадувати і послати м'яч у рамку, але я став гадати (молодий був, досвіду не вистачило) і, зрештою, дозволив-таки голкіперу Порту носком дотягнутися до м'яча і змінити траєкторію. М'яч пролетів поруч зі штангою", - засмучувався Ященко. У підсумку, Порту зрівняв рахунок і пройшов до півфіналу.

Для півзахисника, Ященко забивав чимало на ті часи. На найкращому відрізку своєї кар'єри (1983-1986) - по 5-6 голів у чемпіонаті СРСР, плюс ще парочку в кубках. Він бив, як правило, начебто із засідки - коли атака затухала, не отримуючи розвитку, з'являвся він - і часто вирішував питання. Це була додаткова атакувальна опція, і вона виручала команду в іграх із такими тодішніми лідерами, як Дніпро, київське Динамо, Спартак. Але найулюбленішою жертвою Ященка були тбіліські Динамівці. Їхні ворота він вражав п'ять разів, причому двічі робив дублі.

У великий футбол він прийшов пізно - у 22 роки. А коли почав валитися Союз, теж опинився вже в пристойному віці - 31 з гаком. І в той час, як інші, нехай і такі ж "дідусі" (а Грачов, так і зовсім старший на 3 роки) хапалися за будь-який шанс заробити за кордоном, Ященко вирішив, що йому вже пізно. І залишився в Шахтарі. І стартував зі своєю командою в чемпіонаті України. Не було вже в складі жодної людини, з якою він грав на початку 80-х. Найстаріший з решти партнерів був молодший за нього на п'ять років...

В останньому своєму українському сезоні 1994/95 він відіграв 32 матчі, більшість - повністю. І у свої 35 ще залишався цілком доречним на полі. Але все-таки це була вже межа. І він сам це відчував. Але відразу не пішов. Зіграв ще 4 сезони за "Шахтар-2", і тільки потім заспокоївся. У 40 років. Розкажіть про це хто-небудь Кріштіану Роналду...