Ліга націй 2024/25 для України закінчилася. Не так погано, як починалася, але й не так добре, як начебто стало виходити. Завершився черговий цикл роботи зі збірною Сергія Реброва - саме час підбити підсумки, що і робить Terrikon.com, намагаючись звести воєдино дуже різнорідні прояви нашої дивовижної національної команди...

Можливо, найпронизливіші слова про команду Реброва вимовив ветеран українського футболу Леонід Буряк після першого матчу з Бельгією: "Потрібно серйозно розбиратися, чому в кожному матчі наша національна команда грає два різні за змістом і якістю тайми". Ось уже справді - немає кращої характеристики соборної України нинішнього зразка. Винятків із цього правила практично немає. Не дало їх і двоматчеве протистояння з Бельгією.

В умовно домашньому матчі Україна геть поступилася першим таймом, але стрепенулася в другому і змогла майже нокаутувати грізного суперника. Зарухалися, забігали, знахабніли, наче тренер у перерві шепнув кожному якісь чарівні слова. На виїзді, навпаки, непогано трималися до перерви, не дали суперникові створити нічого реально небезпечного - окрім удару де Брюйне впритул із дев'яткою годі й згадати. А в другому кудись поділася щільність захисту, пішли моменти, в яких Луніну доводилося творити чудеса - і, на жаль, пішли голи. І теж, таке враження, що в перерві в роздягальні команді щось переключили, поміняли "плюс" на "мінус".

Занадто часто це відбувається, щоб бути випадковим. А відповідь на запитання - чому? - знає тільки тренерська бригада. Та й то, не факт, що розуміє до кінця. Тому заклик Буряка - розібратися з тим, у чому тут справа - повисає в повітрі. Ну, як тут розберешся? Проблема, очевидна для всіх - і, без сумніву, для тренерів насамперед, - уже була б виправлена, якби вона мала просте рішення. Але, мабуть, рішення немає, якщо команда раз у раз наступає на одні й ті самі граблі.

Дехто схильний пояснювати такий "контрастний душ" під час матчу складним емоційним станом гравців, країна яких перебуває в стані війни. Частково - напевно, так. Але тільки частково. Було б занадто просто, якби все можна було б пояснити однією фразою.

Розглядаючи суто спортивний підсумок виступів у Лізі націй, бачимо, що він не такий вже й поганий. Виконано завдання-мінімум, Україна залишилася в Дивізіоні В, ба більше - навіть узяла участь у плей-офф за вихід у Дивізіон А, і була, що там казати, зовсім близько від підвищення, не вистачило всього 20 хвилин. Завдання-максимум (перше місце в групі й автоматичне підвищення) виконати не змогли, але це - точно не провал. Тільки й успіхом тут не пахне. Згадаймо жахливий старт у групі, блідий вигляд на тлі навіть таких не особливо рейтингових суперників, як Грузія та Албанія. Згадаймо, що перед останнім туром Україні не те, що світило підвищення - навпаки, доволі ганебне пониження в Дивізіон С, у компанію до записних євроаутсайдерів. Змогли в останній момент зібратися, заслужено перемогти в гостях Албанію. Але знову-таки, згадайте цей вирішальний поєдинок: повна перевага за якісного футболу до перерви - і абсолютно хаотична кінцівка з пропущеним голом і грою на відбій, аби врятуватися. Вдалося відбитися, слава Богу.

Знову одне й те саме, знову й знову...

Один колега, обговорюючи підсумки наших останніх поневірянь, копнув глибше - зауважив, що всі 35 років існування збірної відбуваються ось ці ось "емоційні гойдалки" ("У цьому і є вся збірна України. Причому, я ж її пам'ятаю від першого матчу - вона завжди такою була. Ми - збірна, зараз зберемо всю команду Лобановського 1986 року і таке влаштуємо - ось вам Угорщина в Ужгороді та Литва в Києві в першому матчі відбору Євро-1996. Заб'є Шева гол у Москві - за ним прийде Ачимович. Ура, збірну очолив Лобановський - отримаєте 2 голи в Києві від польського африканця. Яскраво (часом навіть не за грою, а скоріше - емоційно) вийдемо на Євро - і подальший сценарій усі вже вивчили... Ось ці гойдалки, коли то "Мальборо" куримо, то бички збираємо - це прямо чіткий життєпис усіх майже вже 35 років").

І це, безумовно, правильно. Але все-таки у кожного тренера, у кожному окремому випадку були свої причини цих ось метань із казки в прірву. І у Реброва вони теж є, поряд із застарілими, системними - специфічно свої. І розбиратися з ними йому, а не комусь іще. Зрештою, якщо так було завжди - це ж не означає, що так завжди й має бути.

Ми багато говорили останнім часом, що Україна отримала унікальне футбольне покоління, ймовірно - найсильніше в історії. Якщо судити за кількістю людей, розсіяних по топ-чемпіонатах, і за результатами їхніх виступів там - дійсно, виходить дуже непогана картина. Але ніяк ці пазли чомусь не складаються. І оскільки попереду у Сергія Станіславовича ще багато цікавого - наприклад, відбірковий турнір чемпіонату світу - хотілося б побажати йому все-таки зібрати цю головоломку. Ну, або якщо вже не виходить навчити команду грати однаково добре два тайми - зробити так, щоб вона грала завжди добре другий тайм. З першим уже - Бог із ним. Хоча б завжди буде шанс усе виправити!